Неділя, 17.12.2017, 01:19
Вітаю Вас Гість
Реєстрація
Вхід









Головна » ТВОРЧА СТОРІНКА » Поезія

Могутність Бога

Могутність Бога

Поема

 

1

 

Я їм сухарі — і я та́кож

Їх сам готував для собаки.

А як загостривсь

в мені — слух!

А в серці прогу́ркує слово

яке полиша дару мови;

одне з двох —

затримає дух

 

2

 

Яка зла суть літератури! —

відволікає від Христової культури

чистоти розуму,

що в серці;

як і культура без Христа —

ба! не спасеться.

 

Бо смисл — це Слово;

форма — сяє...

Зміст й рідна форма —

і йде сяйво!

Що — ледь позбувшись того, що

відволікає —

простягни Духу

з серця руку — Бог заквітчає,

Христос розва́жує,

та світ цей утікає!

 

Чого тепер на світі не буває!!

Чого таки нема?

А Христа-Спаса.

 

«Хто раз побачить землю зором о́рлим

той змі́ниться:

очистить орле горло

і засумує.

Все за тим,

чого нема,

чи мало є.

Природо, ти сама

сумуєш так. О вічна чистота!

О радосте єдина для земного!

О вічна чистота гармоній того,

Чого і не торкнутись людям так!

О вічная Любов і чистота!»

 

3

 

Осуєтились в своїх мізкуваннях,

Затьмарилося нерозумне серце...

Перемінили вічну Славу Бога

на дру́зки!

і — сліпі!

не бачать

на зрячих —

сердяться!

 

Не мають вдячності

більш ні до кого:

невдячне серце в них —

підземний вже політ!

Серця́ відкусують в мені —

зате Христову змогу.

Таким вже слава,

та не від людей,

від Бога.

 

4

 

Незримий Бог —

в незримім і кружляє;

півнеба запалив —

півнеба запалає!

Святая Сила!

Свят Господь!

Бог — Дух!

й чиясь душа святая...

 

А чи ухопить — тим слова

ковтає

надія! Надія! — круговерть

і Кров! —

і дайте раю!

Вонміть! — се Бог! —

Він

мертвих дужо оживляє!!

Безпам’ять — пам’яті

де рот — хвоста шукає

Узріть! — що безконечне

є Начало:

Кличе і те,

чого нема!

неначе б воно існувало!!

Нахабні! й наглії мерці...

Нагально:

Слава є одна — лиш слава Бога,

холодні виродки — мерці од того.

І скаже Сам

чи слава ця

що Він до рота пропиха мерцям,

тепер мерцям,

що в Славі — достохвально є.

 

5

 

Сам Він і викотить! —

що Він пообіцяв!

Страждання?

Хай будуть страждання!

Ви — віруйте! і це —

вам оправда́ння!..

Це — чиста данність.

Це кружляння вас

піддатих

наддатих

осоромлених

прохромлених...

як шашлики

вкруг Сонця всемордатії:

це може Бог в лице

і в серце дати

ви — в Звірові!

Він — Бог.

А ми — нездвижні

в благодаті...

в Любові Духа

і знерушимось...

 

на це тілесне дивовижне

на злая крайньо незглаголані

 

Всі — дивовижні!

покравши статки — і

прошиті болем!..

тіла прохромлені

що ви Христа всоромились? —

що вмер за вас??

тепер —

від слави Бога скраю

Хаос великий

вас до жару навертає;

у Змієві життя

згорає!!

 

6

 

В землю поліземо?

Могили рвати?

Щоб батько встав —

і взявсь за паска!

Бо Сонцю — мало!

то щоб сонце встало

глянуть —

що з Матір’ю-Землею сталось??

 

Бо Мати вся —

мов мрець в синця́х:

цілунків би і їй та й перепало!

Тож Батьку-Сонцю

вже любові мало.

І цілувати — й цілувати

аби спеклась, та й дівувати!

ви — більше гріх!

а в Сонця — більша ласка,

коти напасені.

Опасливі. Прийде ж і Божа Слава!

 

7

 

І то Єдиний нас почує —

Слава Отця!

 

Ми смертні,

Він єдин безсмертний...

над Ним

вже смертність не панує!

 

Він — Слово:

ви́кликав —

усе створив —

Він вчує.

 

Назвіться:

ви — хто ви?

Кого Сам передбачив —

тих й призна́чив...

 

Слово слово вчува — через Слово

Христове!

Увіходить

тонко

тоді

віра...

Невидимість — очікування звірів.

 

8

 

Вонміть! — се Бог!

Він

мертвих дужо оживляє.

Бо землю й небо

сотворив з нічого.

Тисяча літ Йому —

як день розмаєм.

 

Усе й ніхто Йому

великим не буває.

Півнеба запалив —

півнеба докружляє.

Убогих сам вдиха —

любов'ю надиха —

і видихає;

та безконечна Слава Бога;

 

підняв — і кинув;

те згубив — а те спасає;

сам Дух Святий

зітханнями безмовно

промовляє,

зі стогонами заступає,

за нас молитвами, хоч —

ми ще те не знаєм: чого? навіщо?

А з неслави витягає!

Так з нами твар і стогне,

зі стогонами виповзає

як ми — з творіння,

і по нас — зотління...

 

що його

м’ясо чудно восхваляє

що є старим...

Мов та дитина, що втікає

в Славу Життя,

що Словом дане...

В славу дітей

чудних і Божих:

де ж сини Божі?

 

Бо то явитись має, може,

в вас слава вічна і святая,

бо сотворі́ння

й нас за стежку має!!

Стежку любові!

Як те покинеш все?

 

Кажеш: покину.

Та тільки одна Слава вознесе

в дитинне —

в мир!

В дитину!

Й дивиться Бог:

спиниш любов ти,

чи не спиниш?

А любов збільшується — прибуває:

то хто ти — як її

таким же бідака́м не пропускаєш?

 

Стражде любов!

Нічого не зробив,

тільки любов убив...

Ти з сорому сам запалаєш!

 

Лиш би любов люби́ть!

Чого ж — перепиняєш?

То без любові — постраждаєш.

Любов говорить і вона ж горить!

Й хто за любов не постраждав

й не постраждає??

 

Більша любов — більше страждання!

Ти — що героєм стати мав, —

немов дитя несмислене ховаєшся?

Кого чекають?

 

Любов лиш прибуває

звірам, маленьким діткам:

звідси — й звідти,

 

жарини в серце сиплють дітки...

От Слава Бога —

і слова́ переплавляє!!

 

28.07.2012

Категорія: Поезія | Додав: SERGIY_89 (11.02.2014)
Переглядів: 2077 | Теги: творчість | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Храм Миколи ПритискиОфіційний веб-сайт
^ Вгору ^