Понеділок, 18.12.2017, 09:50
Вітаю Вас Гість
Реєстрація
Вхід









Головна » ТВОРЧА СТОРІНКА » Поезія

Із житія великомучениці Варвари і сказання про неї

Діоскор язичником був

І жив у давнину на Сході.

Неслави за життя набув

Відлуння до цих пір в народі.

 

Ще як на лихо, на біду,

Давно померла його пара.

Цвіла як квітка у саду

Єдиная дочка Варвара.

 

Жила вона як у затворі

В високім замку, у палатах.

– Хто створив небо, сонце, зорі?–

Питала слуг, хотіла знати.

 

– Прекраснії простори ті:

Землю, рослинність і узгір’я

Боги створили золоті,

Що стоять в батька на подвір’ї.

 

Варвара істину шукала:

Чи мертвий бог творити може?

Шукала, думала, не спала...

І засвітилось світло Боже.

 

– Єдиний Бог, живий, на небі,

Він є. Це істина проста.

Мені німих богів не треба.

І в серце прийняла Христа.

 

Діоскор впав у злість без міри,

Іскри посипались з очей.

Щоб відказалася від віри,

Погнавсь за дочкою з мечем.

 

Варвара кинулась тікати.

За нею батька гнала мста.

Не сподівалася розплати

За вияв віри у Христа.

 

– Спасителю, єдиний ти,–

Забилось серденько в тривозі,–

Спаси, сховай і захисти:

Гора постала на дорозі.

 

Захиснику нещасних, гнаних,–

Понеслася молитва в небо,–

Рятуй свою рабу Варвару,

Або візьми, візьми до себе.

 

І розсіклась гора надвоє.

Вчинив Господь спасіння двері,

І свідки – пастухи обоє,

Як заховалася в печері.

 

Як вовк, що загубив ягницю,

Навкруг гори батько метався.

– Куди поділася дівиця?–

Задихавсь, в пастухів питався.

 

І добрий лагідно сказав:

– Не бачив, завертав отари.

Недобрий мовчки показав

Печеру – прихисток Варвари.

 

Іще не трапилося горе,

Діоскор ще не знайшов дівиці,

Як злий стовпом зробився в горах,

А саранчею – його вівці.

 

Дочку мучитель бив ногами,

Не дай Бог бачити нікому.

Викрикував: – Мирись з богами!

За коси приволік додому.

 

Потому кинув у темницю,

Не давши їсти, ані пити.

Примусити хотів дівицю

Від віри в Бога відступити.

 

Ще й до правителя повів:

– Даю дочку у твої руки.

Хай пошанує всіх богів,

А якщо ні – віддай на муки.

 

Хай найстрашніша буде кара.

Поганий буде їй кінець.

І не дочка мені Варвара,

Не буду я її отець.

 

Правителя вразила врода.

Вмовляв Варвару без нападок:

– Мені від душі тебе шкода,

Не матимеш багатства в спадок.

 

Варвара славила Христа:

– І благ земних мені не треба.

Вони марнота, суєта.

Багатство все моє на небі.

 

І повелів Мартиніан

Жорстоко мучити Варвару.

Струмками кров лилась із ран,

Іще придумав нову кару.

 

Наказав скинути одежу,

Мужі щоб роздивлялись тіло.

– Терпіти рани більше можу,

Ніж такий сором, Боже милий.

 

Правитель теж в темницю кинув,

Ще більш жорстока була кара.

Молилась страдниця Варвара

Спасителю, щоб не покинув.

 

І враз темниця засіяла

Світлом неземним яскравим.

Душа її затрепетала,

Небесний Цар з’явився в славі.

 

– Невісто, я про подвиг знаю,

Перетерпи земні напасті.

В Небеснім Царстві дати маю

Тобі я вічні блага й щастя.

 

Утішив Бог свою Варвару,

Кудись поділись усі біди,

Забулися нещастя й кари,

Від ран не залишилось й сліду.

 

Зцілив їх способом чудесним,

Лишив їй радість несказанну.

І вже темниця – рай небесний,

Царем Христом обітований.

 

А вранці кати дивувались:

Вона здорова і прекрасна,

На тілі рани подівались,

Спокійна, чиста, світла, ясна.

 

– Тебе зцілили наші боги.

О дівчино! Не будь уперта.

Ти поклонись отцеві в ноги

І принеси всім богам жертву.

 

– Мене зцілив мій Бог живий,–

Варвара твердила уперто,–

– Ваші боги – витвір німий.

Христу приношу себе в жертву.

 

Її повісили, стругали.

Хто витерпіти таке може!

Свічками ребра опаляли.

Святу кріпила сила Божа.

 

Молотом по голові били,

Знущалися, як хижі звіри,

Нагою по місту водили,

Волали: – Відречись від віри!

 

На тілі ні живого місця –

Все знесла страдниця Варвара.

Та наготи не змогла знести.

Від сорому – найбільша кара.

 

– О Боже! Бачиш з висоти:

Приношу себе в жертву я.

О Господе! Не допусти,

Щоби осміяна була раба Твоя.

 

О Боже! Тобі усе можливе.

По ночі настає і днина біла.

Зроби, щоб нечестиві

Не бачили нагого тіла.

 

Христос з небес спостерігав

Святої мучениці подвиг.

Із світлим ангелом послав

Небесний світоносний одяг.

 

І сталась дивна-дивина,

Що тіло страдниці святої

Вмить обгорнула пелена

І не світилось наготою.

 

Варвара не схитнулась в вірі.

В катів бродив злоби туман.

І вимагали кари звіри.

То ж повелів Мартиніан:

 

– Розп’ятого взяла у віру! –

Аж пересмикнув плечем. –

Тому і вирок їй у міру –

Відсікти голову мечем!

 

Що ж Діоскор? Жалів Варвару?

Може, скорбів у тяжкім горі?

Щоб швидше виконати кару,

Сам потягнув дочку на гору.

 

Вона й тоді просила Бога:

– Небесний Царю! Прошу дати

(у Тебе є на теє змога)

Кожній людині благодаті.

 

Хто буде згадувать мене,

Хай не постигне нагла смерть,

Тяжка хвороба хай мине,

Тому даруй здоров’я вщерть.

 

В цю мить почувся голос з неба,

Він прозвучав як благоденство:

– Невісто, беру тебе до Себе

В горні оселі, для блаженства.

 

І ще сказав їй Цар Небесний:

– Все буде так, як ти хотіла.

Йшла не на смерть, а в рай чудесний.

Ноги не йшли – душа летіла.

 

І на горі, на місці страти,

Покірно голову схилила.

І рідний батько в знак розплати

Мечем довершив чорне діло.

 

Полинула в висоти ті,

Де була радість їй велика.

Зустріли ангели, святі.

Ісус Христос і Бог Владика.

 

Не забарився Божий гнів

На Діоскора-нечестивця.

Коли з гори спускався він,

Ударив грім – і впав убивця.

 

Галентіан благочестивий

Похоронив Варвари мощі.

Над ними звів він храм красивий,

Йшли від мощей сили цілющі.

 

Князь Михаїл у часи віщі

Узяв царівну за дружину,

Великомучениці мощі

Вона привезла в Україну.

 

Покоїлись нетлінні мощі

В Михайлівськім монастирі.

Про зцілення й сили цілющі

Свідчать духовні пастирі.

 

В Золотоверхім 7 століть

Від мору і від бід спасали.

Під час навал і лихоліть

Їх від нападників ховали.

 

І в наші часи непрості

В напасті, у хворобі, в горі

Варварі молимось святій

У Володимирськім соборі.

 

О Господе! Святих Твоїх не зчесть.

В сонмі святих й Варвара просіяла.

Тобі ж, Отцю, і Сину, і Святому Духу

І поклоніння, й честь, і слава!

Амінь.

Категорія: Поезія | Додав: Prytyska (24.11.2014)
Переглядів: 1852 | Теги: Поезія | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Храм Миколи ПритискиОфіційний веб-сайт
^ Вгору ^