П`ятниця, 24.11.2017, 04:59
Вітаю Вас Гість
Реєстрація
Вхід











Головна » 2012 » Квітень » 14 » Інтерв'ю Святішого Патріарха Кирила Першому національному телеканалу України
04:57
Інтерв'ю Святішого Патріарха Кирила Першому національному телеканалу України
Напередодні свята Світлого Христового Воскресіння Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил дав інтерв'ю Першому національному телеканалу України.

— Ваша Святосте! Які, на Ваш погляд, головні виклики стоять сьогодні перед Руською Православною Церквою і народом історичної Русі?

— Я думаю, що перед Церквою, як це не здасться дивним для дуже багатьох людей, постійно стоять одні й ті ж виклики. Форма, в якій ці виклики звертаються до Церкви, змінюється. Напруження, яким супроводжуються ці виклики, теж змінюється. А по суті одне і те ж: Церква покликана боротися з гріхом, а не з грішними людьми. Церква має закликати людей, що грішать, до покаяння і до повноти життя у Христі. Але при цьому вона зобов'язана викривати гріх, і немає нічого нового: дві тисячі років Церква робить одне і те ж і стикається з дуже великими труднощами.

Ось для того щоб цю загальну фразу, цю загальну заяву зробити актуальною для наших телеглядачів, я б хотів сказати про те, яким неймовірним напруженням супроводжується сьогодні ця місія Церкви. Справа в тому, що протягом тисячоліть у людських суспільствах більш-менш існував моральний консенсус. Він спирався на певний моральний кодекс, на звід правил, зафіксованих ще в 10 заповідях Моісеєвих. І це здавалося абсолютною істиною. Ніхто не піддавав сумніву, що в цих заповідях, у моральному кодексі людства, містяться абсолютні моральні істини.

Сьогодні ми живемо в так звану епоху постмодерну, коли люди наполягають не тільки на можливості й на праві, а й на необхідності відмовитися від того, що є об'єктивна істина і що є, стосовно моральної тематики, спільна для всіх моральна цінність. Скільки голів, стільки умів; скільки голів, стільки й істин. І гріх, який ще вчора засуджувався, сьогодні впроваджується не тільки в філософію сучасної людини, не тільки в практику, але навіть у законодавство. У цілому ряді країн, як ми знаємо, гріховні прояви людської пристрасті легалізуються законодавчо.

Ось для того щоб чинити опір цьому руйнуванню морального консенсусу в суспільстві, Церква повинна говорити сьогодні дуже сильно і дуже переконливо. І в міру того, як Церква набирає цю силу, вона стикається з величезною організованою опозицією тих, хто захищає право людини на гріх. Церква не вимагає від людини відмовлятися від своєї свободи. Кожен має право обирати те, що він вважає за потрібне обрати. Але Церква не перестане вказувати на те, що один вибір є вибором на користь добра, а інший вибір — на користь зла.

Деякі опоненти пропонують нам говорити тихіше; пропонують зайняти свою нішу — десь на периферії суспільного життя. Релігія, мовляв, — це приватна справа. Ви там займайтеся своєю приватною справою, служіть, проповідуйте, але не виходьте в суспільний простір, не говоріть голосно, не викривайте гріх, якщо все назвати своїми іменами. От і житимете спокійно, і ніхто на вас нападати не буде. А чому не будуть на вас нападати? Та нікому ви особливо не будете потрібні.

У міру того, як голос Церкви стає сильніше й сильніше, дедалі більше й більше зростає опозиція до цього голосу. А контекст той же самий — боротьба добра зі злом, боротьба Церкви з гріхом. Ось деякі наші побратими й колеги на Заході, що представляють різні християнські конфесії і церкви, відмовилися від цієї відкритої боротьби з гріхом. Дехто пропонує використовувати для викриття гріха настільки політкоректну мову, що ніхто до кінця зрозуміти не може: та чи інша релігійна група або громада виступає проти гріха або за? Політкоректність, до речі, дуже часто розмиває самі поняття, самі смисли. А деякі християни взагалі зайняли дуже зручну позицію — плисти за течією; і намагаються з богословської точки зору виправдати, пояснити те, що є гріхом, і навіть включити якісь гріховні практики у своє внутрішнє життя.

Ця тема, як я вже сказав, і залишається в центрі церковної уваги. Навколо цієї теми і напружується сьогодні громадська обстановка, і ми отримуємо дуже сильні удари. Але Церква покликана ці удари сприймати і зі смиренням, з надією на волю Божу здійснювати те служіння, до якого вона покликана.

— Усім відомо, що кількість людей, які вважають себе віруючими, сьогодні більша, ніж людей, які є воцерковленими, є парафіянами тієї чи іншої Церкви. Чому це так відбувається?

— Стосовно до нас, тобто до пострадянського простору, однією з причин є, звичайно, атеїстична спадщина. Адже три-чотири покоління людей виховувалися в атеїзмі — на щастя, не дуже успішно.

Взяти ту ж саму Україну. Я згадую, як будучи ректором у той час Ленінградської духовної академії, приймав хлопчиків із Західної України, зі Східної України. І ось приходили ці хлопці, і я дивився на них і думав: як же все-таки чудово, що народ зберіг віру і що в сім'ях з'явилися такі сини, які готові служити Церкві. Те ж саме стосується і Росії, і Білорусі, і інших частин простору Святої Русі. Проте атеїстична пропаганда була сильною, і ігнорувати її наслідки неможливо.

Ну, а потім почалися ті складні часи, коли країни наші занурилися в політичну боротьбу, в різного роду політичні, економічні та соціальні експерименти. У той же час релігійне виховання було поставлено поза суспільною увагою. Досить сказати, що в Росії понад десять років йшла дискусія про те, чи потрібно викладати Основи православної культури в школах. А коли таке рішення все-таки прийняли, то яка хвиля ліберальних протестів прокотилася в пресі та інших засобах масової інформації! Отже протягом десяти, п'ятнадцяти або двадцяти років після розпаду Радянського Союзу в масштабах нації, у масштабах суспільного життя наших держав у цьому напрямку практично нічого не робилося, хоча Церква, звичайно, робила свою справу.

Ну і, нарешті, найголовніше. Сьогодні Церква має свободу в Україні, в Росії, в Білорусі, в інших країнах. І нам кажуть: ви отримали свободу, ви відкрили храми, відкрили монастирі. Які у вас чудові золоті куполи! Ви ніби демонструєте свою зовнішню силу. А чому ж такий великий відсоток православних не приходить на богослужіння до храмів? А чому не скорочується кількість розлучень? А чому не знижується рівень злочинності? І з усього цього робиться наступний висновок: Церква або цим не займається, або не здатна якось вплинути.

У мене інша відповідь. Сьогодні на масову свідомість насамперед впливає масова інформація. А давайте запитаємо: який відсоток у цьому потоці масової інформації займає власне свідчення Церкви про людські цінності й про те, про що ми з вами щойно говорили — про добро і зло, про гріх і про правду Божу? І який відсоток займає все те, що імпліцитно, внутрішньо входить у протиріччя з християнським способом життя, з християнською мораллю? Візьміть розважальні програми, фільми — це ж величезний інформаційний потік, що впливає на людську свідомість, і в цьому потоці лише маленька частка припадає на християнське свідчення.

Скажу вам дещо, що, мабуть, в перший раз говорю публічно. Коли нам в Росії вдалося пробити викладання Основ православної культури в школах, коли вдалося добитися того, щоб в армії з'явилися священики, коли вдалося прийняти закон про повернення церковної нерухомості, насамперед храмів, один досить відомий у Росії ліберальний громадський діяч в особистій бесіді з мною сказав таке: «Ну от, ви чогось досягли, але невже ви серйозно вважаєте, що здатні вплинути на громадську думку і на настрій людей? Адже все те, що ми несемо суспільству, спрямовується на нього всіма силами засобів масової інформації. Те, що ви протиставляєте нам, є настільки слабким, що ви приречені на поразку».

Я відповів цій людині, що вона абсолютно права. Якби Церква спиралася тільки на людські сили, її б взагалі давно не існувало, і вже звичайно вона б не вигравала битви за розуми й за серця людей. Я відповів йому просто: «Ви не врахували тільки одного — того, що Церква в руках Божих і Бог діє через Церкву». Божественна сила дає нам можливість чинити опір всім цим інформаційним потокам.

А ось що стосується соціологічних наслідків наших трудів, то дійсно, незважаючи на те, що понад 80% людей в наших країнах хрещені в Православ'ї, поки далеко не всі з цих 80% відвідують храми. Є над чим працювати. Але все це наша база: і ті, хто ходить до храму, і ті, хто не ходить; хто приходить до церкви раз на рік, на Великдень, або два рази, на Великдень і на Різдво, чи, можливо, тільки кілька разів у житті — це все православні люди, це все наша паства. І тому моя молитва про те, щоб Господь дав нам сил донести Його слово до кожного людського серця і змінити цю поки не зовсім оптимістичну статистичну даність.

— Ви знаєте, сьогодні у міждержавних відносинах Російської Федерації та України настали, скажімо так, труднощі, які вимагають якнайшвидшого подолання як в економічній, так і в політичній сфері. Що сьогодні необхідно донести до народів України та Росії, щоб вони в цей складний час не втратили один одного, не втратили цей духовний зв'язок, культурний зв'язок?

— За кожною Літургією я молюся про Росію, Україну, Білорусь, молюся про державних діячів, про те, щоб, незважаючи на труднощі й проблеми, які виникають у прагматичній сфері (а вони ж можуть виникати і між друзями, партнерами, тому що економічні інтереси часто не збігаються; іноді є бажання отримати якісь економічні преференції в діалозі одне з одним), — отже я молюся, щоб ця надбудова над потужним спільним духовним фундаментом, закладеним у великій православній традиції, на якому виросли наші народи, сформувалася наша культура, сформувався образ людини, громадянина Святої Русі, — щоб ця надбудова ніколи не зруйнувала фундамент.

Я вірю в те, що це неможливо. Але якісь тріщинки можуть проникати і у фундамент. А якщо в ці тріщини ще заливати воду, а потім піддавати фундамент сильним морозам, то тріщини можуть зламувати фундамент. Тому ми повинні усвідомлювати наступне: ми всі виросли, ми всі сформувалися духовно й культурно як народ Святої Русі з нашої спільної традиції. Це і є наш духовний культурний і моральний фундамент.

І насамперед це мають усвідомлювати політики. Будуючи свої взаємини, міждержавні взаємини, вони не повинні робити нічого, щоб виникали тріщини у фундаменті. А народ, незважаючи на проблеми, що виникають в надбудові, ніколи не повинен відмовлятися від цього спільного фундаменту. Ось тоді, я думаю, милістю Божою політика буде не тільки прагматичною, а й братською, відкритою одне до одного. А поки народ повинен молитися і робити все від нього залежне, щоб збереглася духовна єдність наших народів.

— В останні роки до церковних свят, що широко і всенародно святкуються — Різдва, Пасхи, Покрова Пресвятої Богородиці — додалися церковно-народні урочистості на честь Дня Хрещення Русі, який тепер навіть на офіційному рівні святкується як в Україні, так і в Росії. Наскільки важливо зараз для нашого суспільства шанувати ці свята, ці дати, які безпосередньо стосуються нашої історії і системи цінностей? Наскільки важливо саме зараз згадувати події Володимирового Хрещення?

— Я б хотів сказати кілька слів взагалі про церковне й християнське розуміння того, що є свято. Слово «свято» (рос. — «праздник») має, до речі, той же корінь, що й слово «неробство» (рос. — «праздность»). Але ось у слов'янській традиції використовується інше слово — упразнення розуму. Що таке упразнення розуму? Це не втрата розуму, не безпам'ятство (хоча, на жаль, наші звичаї відзначати ті чи інші свята часом супроводжуються втратою розуму і пам'яті та проблемами, що виникають з цього — сімейними й суспільними). Але упразнення розуму — це відволікання від повсякденності, це концентрація розуму на тому, що перевищує повсякденність. Ось і свято церковне, будь-яке свято, що супроводжується і веселощами, і народними звичаями, — покликане підняти людський розум над повсякденністю, дати йому можливість сконцентруватися на тому, що є змістом свята. Так і свято Хрещення Русі дає всім нам — українцям, росіянам, білорусам, усім, хто входить у цей простір Святої Русі, подумати про нашу спільну спадщину, сконцентруватися на розумінні того, чим стало київське Хрещення для всього народу Русі.

Думаю, що і зовні ці свята повинні відповідним чином оформлятися, адже церковні свята завжди святкувалися широко і підтримувалися державою. Сьогодні практика така, що не всі церковні свята підтримуються державою, не всі вони є вихідними днями. Але дай Боже, щоб, принаймні, ті, які є вихідними днями, супроводжувалися не тільки веселощами, а й молитвою і, найголовніше, піднесенням ума над повсякденністю.

— Ваша Святосте, наскільки адекватно, на Вашу думку, наше суспільство сприймає зараз події, що відбуваються на Близькому Сході і в Північній Африці? До чого це може призвести і чого слід побоюватися нам?

— По-різному люди сприймають, тому що, знову-таки, спираються на різні інформаційні потоки і на різну інтерпретацію фактів. Декому здається, що відбувається якась катастрофа, руйнування усталеного порядку; інші вважають, що це перемога демократичних сил. Але я хотів би абстрагуватися від політичного аналізу і тим більше оцінок. Мене більше турбує таке. В результаті змін, які відбуваються в країнах Близького Сходу, до влади приходять люди, що належать до фундаменталістської частини ісламу, і це тягне за собою дуже небезпечні наслідки для християнських меншин. Ми знаємо, що в деяких країнах, де перемагають такі сили, починаються гоніння на християн, тому що заклики покласти шаріат в основу законодавства призводять до того, що християни, які не готові судитися за законами шаріату, відразу стають пригнічуваною меншістю.

Але це тільки одна сторона проблеми, є й інша — фізичне знищення християн, підпалення храмів, вбивства людей. Ось те, чого не було раніше на Близькому Сході, як би ми не ставилися до тих режимів, які впали, — ті режими підтримували міжрелігійний мир.

Адже я порівняно недавно був у Сирії і бачив, як чудово взаємодіють, живуть пліч-о-пліч один з одним християни й мусульмани. І якщо зміна політичної ситуації приведе до того, що радикальні, фундаменталістські ісламські сили візьмуть владу, то ми втратимо християнський Близький Схід. Вже сьогодні ми спостерігаємо величезний відтік християнського населення з країн Близького Сходу.

Якщо взяти до уваги все те, що відбулося після Другої світової війни, коли почалися конфлікти між арабською та ізраїльською громадою, то ми можемо констатувати, враховуючи останні події, що Близький Схід загрожує перетворитися практично на монорелігійну, переважно мусульманську, громаду, ну і в Ізраїлі будуть, звичайно, проживати іудеї. А що станеться з християнами? Чи можемо ми втратити взагалі будь-яку християнську присутність у колисці християнства? Це мене дуже турбує. Я вже багато разів висловлювався публічно і радий можливості знову поділитися своїми роздумами й спостереженнями з нашими телеглядачами.

— Напередодні Світлого Христового Воскресіння що б Ви хотіли побажати народу України?

— Я б хотів побажати єдності — єдності народного життя, єдності в Церкві, єдності в житті держави.

Цілком очевидно, що суспільство в Україні дуже розділене, поляризоване. Власне кажучи, цією внутрішньою поляризацією підтримується і таке явище, як церковне розділення. Але ж є чудові слова у Святому Письмі: не встоїть те царство, яке розділиться саме в собі (див. Мк. 3:24).

Для України я вважаю архіважливим і найбільш злободенним відновлення єдності, і насамперед єдності в суспільстві. Як це зробити? Я, мабуть, не дам зараз ніякої конкретної поради. Але я б хотів напередодні Пасхи побажати українському народу, українському суспільству знайти в собі сили, мужність, мудрість подолати ці розділення. І, звичайно, мені хотілося б побажати Церкві Православній відновити свою єдність, тому що відновлення єдності Церкви, безперечно, благодатно впливатиме і на суспільну ситуацію в країні.

Я хотів би побажати кожній родині миру душевного, спокою, сімейного щастя, благополуччя, здоров'я душевного й тілесного. І до всіх хотів би звернути Пасхальне привітання — Христос Воскрес!

Переглядів: 2264 | Додав: SERGIY_89 | Теги: Новини
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Храм Миколи ПритискиОфіційний веб-сайт
^ Вгору ^