Субота, 18.11.2017, 15:17
Вітаю Вас Гість
Реєстрація
Вхід










Головна » Файли » Житія Святих на кожен день

Українська сторінка в житії преподобного Серафима Саровського
01.08.2012, 19:26
Батько Прохора, Сидір Іванович Машнін належав до купецького стану, володів цегельними заводами і як підрядник займався зведенням будинків і храмів. Разом з матір'ю Агафією Фатєєвною вони були відомі в Курську своїм праведним життям, допомагали бідним і знедоленим, в гостях у них часто бували курські священики. В батьківському будинку навіть була окрема кімната для паломників, які ходили по Русі від монастиря до монастиря. 
З 1752 року поряд із своїм будинком батько почав будувати величний храм на честь Сергія Радонежського, але не закінчив його. Восени 1760 року він сподобився мирної кончини. Храм будувався за кресленнями геніального італійського архітектора Растреллі, як і Андріївська церква в Києві. Місце під будівництво храму в 1752 р. освятив єпископ Іоасаф (Горленко), український святий (пам’ять – 22 грудня)
На той час маленький Прохор разом з матір'ю, братом і сестрою вже почав відвідувати храми та запам'ятовувати молитви, на руках у брата прикладався до чудотворної ікони Божої матері "Знамення". Це сталося підчас щорічного хресного ходу з цією іконою, що так талановито зобразив на полотні геніальний український художник Ілля Рєпін. Від батьків Прохор успадкував усі їх добрі риси, а особливо християнське благочестя.
Великий вплив на Прохора мала зустріч з одним Христа ради юродивим чоловіком, який жив на той час у Курську. Нажаль, ім'я його вже забуто, але славився він великою прозорливістю. При зустрічі з матір'ю й синами, він напророчив маленькому Прохору велике майбутнє: „Блаженна ти, вдовице, що маєш таке дитя, що з часом стане міцним заступником перед Святою Трійцею і полум’яним молитвеником на весь світ”. Цей юродивий почав бувати у їхньому домі і подружився з Прохором, багато розказував йому про Божих святих.
Одного разу показав йому криницю біля річки Тускарі, з якої брав воду преподобний Феодосій Печерський, засновник українського чернецтва, дитинство і юні роки якого також минули в Курську. Розповідав, як важко було Феодосію здійснити свою мрію і потрапити до Києва. Обіцяв Прохору, як той виросте, разом піти до Київських печер і поклонитися преподобним Антонію і Феодосію. Від свого друга юродивого Прохор також почув про перших християнських ченців – пустинників.
Такий благотворний вплив на юну душу майбутнього подвижника укріпляв у ній християнське благочестя й прагнення до усамітненого життя, присвяченого служінню Господу.
Те, що Прохор був наділений Божим провидінням, виявилося вже в дитинстві і першою - це зрозуміла мати. На її очах у віці семи років він упав із високої дзвіниці недобудованого батьком храму і залишився зовсім неушкодженим. Це було перше, але зовсім не останнє диво, явлене Божому обранцю.
Коли Прохор навчився читати, то улюбленими книжками для нього стали великі в шкіряних палітурках "Четьї-Мінеї", які колись придбав батько в Києві.
Бажання поділитися скарбами духовної мудрості вело його до товариства, але глибокі внутрішні почуття після прочитаного прагнули усамітнення й бесіди із самим собою.
Серед товаришів з'явилися ті, в яких було бажання стати ченцями та у всьому наслідувати трьох древніх подвижників, названих Великими: Антонія, Арсенія і Макарія. Але всі вони були купецькими дітьми і їм було що залишати в миру.
А поки-що, Прохор, підкоряючись старшому брату Олексію, повинен був приймати участь у турботах по примноженню батьківського достатку. Олексій залучив його до праці в лавці - продавати товар, призначений для селянського побуту. Звичайно, його серце не лежало ні до торгівлі, ні до баришів, тому вільний від роботи час він віддавав молитві й читанню духовних книг.
Проте, і спілкування в лавці із селянами мало для Прохора свої позитивні наслідки. Як пише в "Історії України" Н. Полонська-Василенко, "... територія Слобідської України ... охоплювала великий простір землі по лінії Курська-Воронежу на півночі", то безсумнівно, що значна частина населення Курщини була українською. Розповіді селян у лавці про їх подорожі на прощу до Києво-Печерської лаври та інших святих місць у Златоглавому Києві глибоко запали в душу юному Прохору.
Отож, в серпні 1776 року шестеро молодих паломників вирушили з Курська до Києва. У Прохора на шиї був мідний хрест, яким, прощаючись як назавжди, його благословила мати і з яким він уже не буде розлучатися до кінця свого життя. Цей хрест буде знайдено при відкритті домовини з мощами преподобного Серафима перед його канонізацією.
Рішення йти в монастир у всіх шести було твердим, та куди і в який-ще ніхто не знав. Спочатку вирішили йти в обитель преподобних Антонія і Феодосія, засновників Києво-Печерської лаври. За три дні в Києві курські паломники відвідали всі храми, декілька раз спускалися в печери, посповідалися там та причастилися на Літургії Святих і Животворящих Хрестових тайн.
Один із лаврських ченців порадив Прохору сходити в Китаєвську пустинь до старця Досифея, який жив у затворі вже двадцять шість років і мав великий дар прозорливості: " – Йди до нього... Відкрий йому своє серце і проси настанови... Старець не полишить тебе і надасть благу пораду". До Китаєва було лише дев'ять верст. „– Іди, чадо Боже, в Саровську обитель і там перебувай. Те місце буде тобі на спасіння. Там з Божою поміччю закінчиш свій земний шлях, лише май непрестанну пам’ять про Бога, і постійно призивай ім’я його: „Господи, Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене грішного”. В цьому знайдеш спокій і набудеш душевну і тілесну чистоту…”
Цими словами, які були сказані старцем Досифеєм на святій Київській землі, і була вирішена доля молодого Прохора Машніна, він устиг зробити свій доленосний крок. Справа в тім, що вже 25 вересня 1776 року земний шлях великого старця Досифея скінчився. З ясним рішенням покидав Прохор Київ, вже тоді він відчував себе ченцем.
Але, на прохання матері він ще два роки прожив у Курську, а напередодні свята Введення Пресвятої Богородиці 20 листопада 1778 року благополучно прибув у Саровську обитель.
Попереду було велике подвижницьке життя довжиною в п'ятдесят чотири роки на Богом береженій Саровській землі, із них сорок сім років з іменем Серафима, що значить "вогненний".
Дванадцять разів у видіннях з'являлася преподобному Серафиму Божа матір, зцілювала його від хвороб і не раз говорила: "Цей – нашого роду". А сам Серафим Саровський в кожній людині бачив образ Божий, і тому кожного прихожого зустрічав словами: "радість моя". На Саровській землі він був духовним лікарем і порадником для людей. Своїм смиренним словом і настановами, а головне, любов'ю і радістю, він зцілював безліч віруючих, що тисячами йшли до нього.
Не поривалися духовні зв'язки преподобного Серафима з Україною. Яскравий приклад цього – житіє преподобного Іони Київського чудотворця, в миру, Івана Мирошниченка, уроженця містечка Крюкова Полтавської губернії. Як і декілька років тому назад Прохор Машнін, так і Іван Мирошниченко, прийшов до Києва з надією отримати пораду, в який монастир йому поступати. Під час молитви у Великій Успенській церкві Києво-Печерської лаври перед чудотворним образом Богородиці йому був поданий знак іти в Саров до преподобного Серафима. Прибувши в його пустиньку в Саровському лісі, Іван почув такі слова: „Чому ти так зволікав з прибуттям? Я ж тебе вже два роки чекаю”. Вісім років прожив Іван в Сарові. За цей час було започатковано основи його духовного життя, він мав благословіння навчитися істинному чернецтву й творінню умної молитви. Але незадовго до своєї смерті, за повелінням Пресвятої Богородиці преподобний Серафим із сльозами на очах відпускає Івана в Білобережську пустинь до отця Федора, учня преподобного Паїсія Величковського (пам’ять 28 листопада).
Як і преподобний Серафим, так і преподобний Паїсій зі своїми учнями представляли на той час істинне чернецтво на Русі. Надалі, вже як настоятель, преподобний Іона застосував уроки істинного чернецтва, отримані в Саровській і Білобережській пустинях, в заснованому ним Свято-Троїцькому монастирі в Києві.
Завершуючи оповідь про молоді роки земного життя Серафима Саровського, треба згадати про відношення його самого до дітей та молоді. Він постійно радив батькам виховувати у своїх дітях якнайкращі моральні якості: доброту до всіх людей, милосердя до бідних та знедолених, та інші християнські чесноти. При підготовці дітей до навчання вважав за саме необхідне приготовити юну душу, а все інше прикладеться їм потім, тобто, перевагу надавав вихованню моральному. Молодих людей він учив смиренню, лагідності та покірливості.
Не заростає стежина з України до преподобного Серафима і після його смерті. Про це ще в 1902 році згадував петербургський священик Петро Поляков у своїй книзі "Под сенью благодати", зустрівши в Сарові паломників із Києва. Про свою поїздку в Дівеєво і до Сарова детально розповів київський лікар Анатолій Тимофієвич. А про сьогоднішнє паломництво з України до батюшки Серафима може поінформувати в першу чергу Паломницький центр Києво-Печерської лаври.
Ряд монастирів і храмів України носять ім'я і свято бережуть традиції преподобного Серафима в досягненні найвищого ступеня досконалості людини:
– в селі Приборжавське Іршавського району Закарпатської області жіночий монастир преподобного Серафима Саровського, заснований на рубежі 20–30 рр. XX століття. На початку 60-х років був закритий і відновив свою діяльність лише в 90-х роках;
– в Китаївському чоловічому монастирі біля Києва в 1904 році споруджена й освячена церква преподобного Серафима Саровського. богослужіння в якій відновлено в 1990 році. В головному храмі монастиря
–Свято-Троїцькому – зберігається часточка мощів, поручі, єпитрахиль преподобного та частина каменя на якому він молився і які передані із Сарова в 1904 році;
– в Пущі-Водиці біля Києва в 1908–1910 роках споруджено, а 25 грудня 1910 року освячено храм преподобного Серафима Саровського, богослужіння в якому відновлено в 90-х роках минулого століття;
– на території 2-ої Київської міської лікарні з 1997 року діє храм преподобного Серафима Саровського.
Часточка мощів Божого угодника Серафима знаходиться в Києво-Печерської лаврі. А ще треба сказати , що в українських хатах і квартирах дуже часто можна побачити образи із стареньким, сивим ченцем, то він стоїть коліньми на камені, здійнявши в молитві руки до неба, то з рук годує ведмедя, а стоїть, поклавши праву руку на своє серце… Це і є загально шанований українським народом на всі віки – преподобний Серафим Саровський.

Святий отче Серафиме, моли Бога за нас!

Борис Іванович Самбор

http://www.kda.org.ua/


Категорія: Житія Святих на кожен день | Додав: SERGIY_89 | Теги: Житія святих
Переглядів: 2259 | Завантажень: 0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Храм Миколи ПритискиОфіційний веб-сайт
^ Вгору ^