Вівторок, 21.11.2017, 01:55
Вітаю Вас Гість
Реєстрація
Вхід










Головна » Файли » Житія Святих на кожен день

20 липня
20.07.2012, 02:41
Преподобний Фома Малеїнський (Х) до прийняття чернецтва був воєначальником. Могутній і хоробрий, він брав участь у багатьох битвах, приносив перемоги своїм співвітчизникам, за що користувався славою і повагою. Але, прагнучи всім серцем до Бога, Фома залишив світ з його почестями і прийняв чернечий постриг.
З великим смиренням він відвідував старців-ченців, просячи у них керівництва у духовному житті. Через кілька років Фома отримав благословення на відокремлене пустинницьке життя і, укріплений особливим одкровенням, отриманим через святого пророка Божого Іллю, пішов на гору Малія (східна частина Афону). Перебуваючи в повній самоті, святий Фома боровся з невидимим ворогом з такою ж мужністю, як раніше на війні з видимими ворогами вітчизни.
Життя і подвиги святого Фоми не могли сховатися від навколишніх, до нього почали стікатися люди, які шукали духовного керівництва, а також страждали від хвороб, бо він отримав від Бога благодать зцілення недуг.
Багато віруючих отримували допомогу за молитвами преподобного і після відходу до Бога (Х).

Преподобний Акакiй, про якого розповiдається в Лiствицi (VІ). Повість, яку навів в "Ліствиці" преподобний Іоанн Ліствичник як приклад терпіння, послуху і нагороди за них. 
Не хочу неправедно приховувати і викрадати нелюдяно, не хочу замовчати перед вами про те, про що мовчати не гоже. Великий Іоанн Саваїт повідомив мені речі, гідні слухання, а ти сам, преподобний отче, з досвіду знаєш, що цей чоловік безпристрасний, і від далекий від усякої брехні, від усякої лукавої справи і слова. Він розповів мені наступне. «В обителі моїй в Азії (бо звідти прийшов цей преподобний), в якій я перебував перш ніж прийшов сюди, був один старець вельми недбайливого життя й зухвалої вдачі; кажу це, не зневажаючи його, а щоб показати, що я кажу правду. Не знаю яким чином придбав він собі учня, юнака ім'ям Акакія, простої вдачі, але мудрого глуздом, який стільки жорстокості переніс від цього старця, що для багатьох це здасться неймовірним, бо старець мучив його щодня не тільки докором і лайками але і побоями; терпіння ж послушника було не безрозсудне. Бачачи, що він, як куплений раб, щоденно вкрай страждає, я часто говорив йому, при зустрічі з ним: «Що, брате Акакію, як сьогодні?» У відповідь на це він зразу ж показував мені іноді синю пляму під оком, іноді вражену шию або голову, а як я знав, що він чинить, то казав йому: «Добре, добре, потерпи і одержиш користь».
Проживши у свого немилосердного старця дев'ять років, Акакій відійшов до Господа, і був похований в усипальниці отців. Через п'ять днів після цього наставник його пішов до одного головуючого там великого старця і говорить йому: «Отче, брат Акакій помер». Але старець, почувши це, сказав йому: «Повір мені, старче, я сумніваюся в цьому». «Піди і подивися», - відповів той. Негайно вставши, старець приходить до усипальниці з наставником блаженного цього подвижника, і волає до нього, як би до живого (бо справді він був живий і після смерті), і каже: «Брате Акакію, чи ти помер?» Цей же мудрий послушник, виявляючи послух і після смерті, відповідав великому: «Отче, як можна померти, тому хто чинить послух?»
Тоді старець, що був перед наставником Акакія, вражений страхом, упав зі сльозами на землю, і потім, випросивши в ігумена лаври келію поблизу гробу Акакія, провів там решту життя вже добродійно, кажучи завжди іншим отцям: «Я учинив убивство». Мені здається, отче Іоанне, що великий старець, що говорив з померлим, був сам цей Іоанн Саваїт, бо він розповідав мені ще одну повість, немов про іншого подвижника, а я після достовірно дізнався, що цей подвижник був він сам.

Свята мучениця Киріакія (ІV) постраждала за Христа в Нікомидії під час гоніння Диоклитіана. Вона була єдиною дочкою благочестивих християн Дорофея і Євсевії, які дали обітницю присвятити свою дочку Богові. 
На початку гоніння святі Дорофей і Євсевія були розлучені з дочкою і віддані суду правителя Юста, а свята Киріакія відіслана в Нікомідію до співправителя Диоклитіана - Максіміана Геркула. Свята мучениця з твердістю переносила катування, молячись Богу.
Господь зробив багато чудес для застереження ідолопоклонників: ідоли попадали в язичницькому капищі, лише тільки святу привели туди; випущені на мученицю дикі звірі покірно лягали біля її ніг. Бачачи це, багато язичників навернулися до Христа. Коли був прочитаний смертний вирок, свята Киріакія попросила часу для молитви. Після закінчення молитви вона мирно померла, позбавлена Господом від рук римських катів (ІV).

Преподобна Євдокiя, в чернецтві Єфросинiя, княгиня Московська (1407). Ім'я преподобної Євфросинії в миру - Євдокія («Ласка»). Вона була дочкою Суздальського князя Димитрія Костянтиновича та його дружини Анни. З благословення святителя Олексія митрополита Московського 18 січня 1366 року здійснилося одруження Євдокії з великим князем Московським Димитрієм Івановичем. Весілля урочисто відсвяткували за звичаями того часу в Коломні. Цей шлюб мав велике значення для долі Московської держави, скріплюючи союз Московського і Суздальського князівств. Одруження юних князя і княгині «сповнилося радістю сердець руських», як каже літописець.
У важкий час був укладений цей шлюб. Закінчувався сорокарічний період відносного спокою на Русі: наставав час воєн, що практично не припинялися з численними ворогами - зовнішніми і внутрішніми. Крім постійного протистояння зовнішнім ворогам - Орді та Литві, тривало криваве суперництво руських князівств.
Крім того, того року лютувала у Москві «морова язва», народ помирав тисячами, по московських вулицях було чути плач і голосіння осиротілих людей. До цієї біди приєдналася ще одна - страшна пожежа в Москві. Море вогню охопило вулиці міста, безжально пожираючи дерев'яні споруди. Горіли будинки, майно, худоба, гинули люди.
Стогін і плач народу досягав княжого палацу, залишаючи свій слід у серці юної княгині - і ось тоді Євдокія явила себе матір'ю і покровителькою знедолених погорільців, вдів і сиріт.
Ледве Москва відновилася з попелу, як в 1368 році литовський князь Ольгерд обложив Кремль, у якому були замкнені великий князь з княгинею, митрополит Олексій і бояри. І знову горіла Москва, знову чулися стогони і крики московських, мешканців, що побивалися литовцями. Вся Московська земля була спустошена.
Юна княгиня невпинно молилася про рідну землю, всіма силами намагалася полегшити становище стражденних. Не минуло й п'яти років заміжжя, як князю Димитрію було необхідно їхати в Орду у зв'язку з суперечкою щодо великого князювання з Тверським князем Михаїлом Олександровичем (1399 рік). Першосвятитель Руської Церкви митрополит Олексій не тільки благословив князя на цю поїздку - вісімдесятирічний старець сам супроводжував його до Коломни. У часі відсутності чоловіка Євдокія з усім народом молилася про благополучне повернення князя. За молитвами святителя Олексія і преподобного Сергія князь Димитрій Іванович повернувся з Орди до Москви з ярликом на велике княжіння.
Все життя великокнязівського подружжя пройшло під духовним керівництвом і благословенням великих святих землі Руської - святителя Олексія і преподобного Сергія, а також учня преподобного - святого Феодора, ігумена Московського Симонівського монастиря (згодом архієпископа Ростовського), який був духівником Євдокії. Преподобний Сергій хрестив самого Димитрія і двох його дітей, в тому числі і первістка Василя (у великокнязівського подружжя народилося 5 синів і 3 доньки). Це був воістину благословенний християнський шлюб. Автор «Слова про житіє ...» князя Димитрія знаходить дивовижні та точні слова для опису спільного життя великокнязівського подружжя: «Ще і мудрець сказав, що любить душа в тілі коханого. І я не соромлюся говорити, що двоє таких носять у двох тілах єдину душу і одне в обох доброчесне життя, на майбутню славу поглядають, зводячи очі до Неба. Так само і Димитрій мав дружину, і жили вони в цнотливості. Як і залізо в огні розжарюється і водою загартовується, щоб було гострим, так і в вогні Божественного Духу розпалювався і сльозами покаяння очищалися.
І ось прийшов 1380 рік - нова розлука з чоловіком, знову скорбота і молитви про порятунок Вітчизни. Втішала надія на перемогу, передбачена преподобним Сергієм. Княгиня по праву розділила з великим князем подвиг боротьби за визволення Русі від монголо-татарського іга, - гарячими молитвами і справами любові. У пам'ять перемоги на Куликовому полі Євдокія побудувала всередині Московського Кремля храм на честь Різдва Пресвятої Богородиці. Храм був розписаний великими іконописцями Стародавньої Русі Феофаном Греком та Симеоном Чорним.
Нашестя татарського хана Тохтамиша у 1382 році стало новим страшним випробуванням для Москви і всієї Руської землі. Димитрій Іванович поїхав збирати військо спочатку в Переславль, а потім у Кострому, залишивши в Москві велику княгиню. Через небезпеку захоплення Москви велика княгиня з дітьми і митрополит Кипріан насилу зуміли вийти за міські стіни, після чого Євдокія попрямувала слідом за князем. На шляху вона ледве на потрапила в полон. Через три дні облоги війська Тохтамиша захопили Москву і спалили місто, після чого перетворили на попелище більшу частину руських земель. За переказами, Димитрій Іванович плакав на руїнах Москви і поховав убитих на власні гроші.
У 1383 році Димитрій Іванович повинен був з'явитися до Тохтамиша, щоб відстояти у хана права на велике княжіння. Через крайнє озлоблення Тохтамиша вирішили послати в Орду старшого сина великого князя - Василія, якому було близько 13 років. Євдокія відпустила сина і тим самим прирекла себе на дворічне страждання - син був затриманий в Орді як заручник. Тохтамиш крім данини зажадав за Василія викуп 8 тисяч рублів. Сума на ті часи була величезна і розорене Московське князівство не могло виплатити всю суму. Тому Василію довелося жити в полоні у хана два довгих роки, після чого йому вдалося втекти. 19 травня 1389 року великий князь Димитрій Іванович помер на сороковому році життя. За свідченням сучасників цей день був днем смутку і сліз для багатьох руських людей. Літописець записав «Плач великої княгині за померлого чоловіка» - одне з натхненний поетичних творінь Стародавньої Русі. Поховали великого князя в Архангельському соборі Московського Кремля.
Димитрій Іванович передав престол своєму синові Василію, заповівши, щоб співправительницею йому була мати. Велика княгиня утрималася від безпосередньої участі в державних справах. Ще за життя чоловіка вона жила істинно по-християнськи, а після спочинку його повела суворо чернече подвижницьке життя, вдягла волосяницю, носила під розкішною великокнязівським одягом важкі вериги. Навіть перед близькими своїми не бажала вона відкривати свої подвиги; влаштовувала у великокнязівському палаці звані обіди, але сама не торкалася приготовлених страв, куштуючи пісну їжу.
Людська злоба і наклеп не обійшли її. По Москві стали ходити безглузді чутки, які зачіпали честь вдови - княгині. Чутки ці доходили до синів. Княжичі, хоч і любили матір і не вірили наклепам, все ж не могли не бентежитися. Один з них, Юрій, звернувся до матері з питанням про наклепи, що ганьблять її. Тоді княгиня зібрала всіх синів своїх і зняла частину великокнязівських одягів - діти побачили, що подвижниця так схудла від посту і подвигів, що тіло її висохло і почорніло і «плоть прилипла до кісток». Юрій з іншими братами просили вибачення у матері і хотіли помститися за наклеп. Але мати заборонила їм і думати про помсту. Вона сказала, що з радістю зазнала б приниження і людське лихослів'я заради Христа, але побачивши збентеження дітей, зважилася відкрити їм свою таємницю.
Кожен день Євдокію можна було зустріти то в одному з храмів, то в монастирі. Поминаючи свого покійного чоловіка, вона постійно робила внески в монастирі, обдаровувала бідних грошима і одягом. Коли сини великої княгині подорослішали, вона стала думати про монастир, в якому могла б цілком присвятити себе Богу. У серці Москви - в Кремлі - влаштовує вона новий жіночий монастир (у той час у Москві були два жіночі монастирі - Олексіївський та Різдвяний) на честь Вознесіння. Вибрали місце біля Флорівських воріт. Звідси вона проводжала, тут зустрічала свого чоловіка, який повертався з Куликового поля. Поблизу від воріт знаходився великокнязівський палац, спалений під час навали Тохтамиша. На цьому місці колишнього князівського житла спорудила велика княгиня чернечі келії. Одночасно вона будувала кілька храмів і монастирів у Переславлі-Заліському.
З ім'ям великої княгині Євдокії пов'язана одна з найзначніших подій в духовній історії Русі. Звершилось вона під час нашестя Тамерлана в 1395 році. Звістка про те, що полчища грізного полководця підійшли до кордонів Русі, привели в жах весь народ. Великий князь Василій, завдяки впливу матері, проявив твердість духу, зібрав військо і вийшов назустріч ворогу. Але що могла зробити ця мала дружина перед полчищами непереможного завойовника, який стверджував, що весь всесвіт не може мати двох правителів?
Народ, підкріплений вірою в заступництво Боже, разом зі своєю княгинею молився Богу. Євдокія здійснювала особливу молитву про позбавлення Русі від загибелі. Молитва праведниці була почута Богом. За порадою матері Василій Дмитрович звелів принести чудотворну Володимирську ікону Божої Матері з Володимира до Москви. 26 серпня 1395 року велика княгиня Євдокія з синами, митрополитом, духовенством, боярами, з безліччю присутніх жителів Москви зустріли ікону Богоматері на Кучковому полі.
У той самий день і годину Тамерлан в сонному видінні побачив «осяйну Жону», оточену сяйвом і безліччю «блискавичних воїнів», грізно кинулися вперед. За порадою своїх наставників Тамерлан віддав наказ військам повернути від кордонів Русі.
В 1407 році, після видіння архангела Михаїла, який звіщав їй швидкий спочинок, княгиня Євдокія вирішила прийняти чернецтво, до якого прагнула все своє життя. За її бажанням був написаний образ архангела Михаїла і поміщений в кремлівському храмі на честь Різдва Пресвятої Богородиці.
Повість говорить, що вступ великої княгині на чернечий шлях був ознаменований Божим благословенням і дивом. Одному жебракові сліпому велика княгиня явилася уві сні у переддень свого постригу і обіцяла зцілити його від сліпоти. І ось, коли Євдокія йшла в обитель на «чернечий подвиг», сліпий жебрак-звернувся до неї з благанням: «Боголюбива пані велика княгине, годувальнице жебраків! Ти завжди задовольняла нас їжею і одягом, і ніколи не відмовляла нам в проханнях наших! Не зневаж і мого прохання, зціли мене від багаторічної сліпоти, як сама обіцяла, з'явившись мені цієї ночі. Ти сказала мені: завтра дам тобі прозріння, тепер настав для тебе час здійснення обіцянки».
Велика княгиня, ніби не помічаючи сліпця і не чуючи його благання, йшла далі і немов випадково опустила на сліпця рукав сорочки. Той з благоговінням і вірою витер цим рукавом свої очі. На очах у всіх здійснилося чудо: сліпий прозрів! Народ прославив разом з прозрілим угодницю Божу. За переказом, у день постригу великої княгині зцілилися від різних хвороб 30 осіб. Постриг відбувся 17 травня 1407 року в дерев'яній церкві Вознесіння. Велика княгиня одержала в постризі ім'я Євфросинії («радість»).
А через три дні, 20 травня, відбулося закладання нової кам'яної церкви на честь Вознесіння Христового. У цьому храмі велика княгиня визначила і місце свого упокоєння. Але їй не довелося побачити завершення будівництва. 7 липня 1407 року вона померла на 54-му році життя. Хоронили святу Євфросинію при великому збігу народу в зазначеному нею місці храму, де і спочивала вона до 1929 року, здійснюючи численні зцілення і даруючи благодатну допомогу всім, хто з вірою приходять до її многоцілительних мощей.
І після смерті, як оповідає оповідь, преподобна Єфросинія була «удостоєна прославлення». Не раз відзначено, як біля гробу її самі собою запалювалися свічки.
Після упокоєння преподобної спорудження храму продовжила велика княгиня Софія Вітовтовна, дружина великого князя Василія Дмитровича. Велика пожежа не дозволила закінчити спорудження храму, так що він стояв недобудованим майже 50 років і, нарешті, дружина великого князя Василія Темного - Марія Ярославна - дала обітницю завершити споруду. У 1467 році храм був урочисто освячений.
Вознесенський храм став усипальницею великих княгинь і цариць Руської держави. Над місцями їх поховання споруджувалися надгробки. Тут були поховані Софія Палеолог (1503) - друга дружина Івана III, Олена Глинська (1533) - мати Івана IV Грозного, Ірина Годунова (1603) - дружина царя Феодора Івановича, Наталія Кирилівна (1694) - мати Петра I і інші. Останньою упокоїлась тут царівна й велика княгиня Наталія Олексіївна (1728), онука Петра I, дочка царевича Олексія Петровича. До початку XX століття в храмі стояло 35 гробниць.
Мощі засновниці монастиря спочивали під спудом за правим стовпом собору, біля південної стіни. У 1822 році над мощами було влаштовано посріблену раку з покровом.
20 липня 1907 року в Кремлі святкували 500-річчя з дня смерті преподобної Євфросинії. Це свято оживило в пам'яті віруючих образ молитвениці за Руську землю.
Напередодні, після Літургії хресним ходом з іконою Вознесіння вирушили з Вознесенського монастиря в Архангельський собор для покладання ікони на труну Димитрія Донського. Увечері в обителі було всенощне бдіння, під час якого всі, хто моляться стояли з запаленими свічками. Вранці Божественну Літургію служив Московський митрополит Володимир (Богоявленський (1918). Після закінчення її присутнім роздавали ювілейні медалі, образки і листки із життєписом преподобної. Багато московських храмів відзначили 500-річчя урочистими службами.
У 1922 році раку і сінь над мощами вилучили з метою вилучення з неї дорогоцінних металів. Мощі преподобної Євфросинії залишилися в кам'яній гробниці під підлогою собору.
У 1929 році за рішенням уряду розпочалося знищення будівель Вознесенського монастиря. Співробітники музею намагалися врятувати некрополь. Для його розміщення вибрали підвал Судної палати Архангельського собору. Білокам'яна гробниця преподобної Євфросинії виявилася пошкодженою і вийняти її цілком з землі не змогли. Мощі преподобної були врятовані від знищення, але відділити їх сьогодні навряд чи можливо, тому що вони перебувають разом з іншими останками з поховань у двох білокам'яних гробницях XV століття.
При відкритті поховань серед останків преподобної Євфросинії крім невеликих частинок тканини від савана знайшли обривки її шкіряного чернечого пояси з витисненими зображеннями двунадесятих свят і підписами до них. Ці святині разом з розташованими в гробах посудинами для оливи зберігаються у фондах музеїв Кремля. Уламки кам'яної гробниці преподобної знаходяться до цього дня в тому ж підвалі.
Так Архангельський собор Кремля став загальною сімейною усипальницею великокнязівських і царських сімей Руської держави.
Преподобна Єфросинія, велика княгиня Московська, з'єднала подвиг громадянського служіння своєму народу і рідній землі з чернечим подвигом, відновлюючи царську гідність людини. Недарма зображують її в давньоруських лицьових рукописах з царською короною. Вона стає п'ятою зі святих жон Русі з ім'ям Євфросинія: «Радість». Тому що її життя з'явилось великою радістю для всієї землі Руської.

Категорія: Житія Святих на кожен день | Додав: SERGIY_89 | Теги: Житія святих
Переглядів: 2127 | Завантажень: 0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Храм Миколи ПритискиОфіційний веб-сайт
^ Вгору ^