Вівторок, 09.03.2021, 06:23
Вітаю Вас Гість
Реєстрація
Вхід










Головна » Файли » Цікаве та корисне

Шлях покаяння
06.03.2012, 12:45
Отці Церкви називають покаяння «другим Хрещенням», «оновленням Хрещення». Через Таїнство Хрещення ми входимо до Церкви, стаємо на шлях, що веде до Царства Божого. Завдяки другому Хрещенню — покаянню — людина може сльозами каяття омитися від гріха, повстати зі свого падіння, зцілитися від ран та продовжити шлях до Бога.

Покаяння не є певною юридичною процедурою, яка позбавляє людину відчуття провини. Це не формальна сповідь, яку людина часто-густо дозволяє собі перед великими святами.

Саме слово «покаяння» означає кардинальну зміну людської істоти, її відродження, зміну напряму думок, зміну життя, заперечення гріха всім серцем. Інакше кажучи, ми повинні усвідомити всім своїм єством, що шлях гріха, яким ми йшли, веде до загибелі. Нам потрібно зрозуміти, що ми опинилися в якомусь болоті, далеко від рідної домівки. Нам слід зупинитися та сказати собі: «Куди йдемо? Це ж божевілля! У нашого Отця розкішний палац, де все радує око, а ми сидимо у багнюці!» Ми мусимо віднайти у собі рішучість повернутися до батьківської домівки, в обійми Бога Отця та своїх побратимів.

Для того, щоб покаяння було істинним, потрібно, аби воно відбулося насправді. Якщо ми не віддалимося від гріха та не змінимо свого життя, наше покаяння істинним не буде. Воно навіть не буде покаянням у повному розумінні цього слова. Багато хто охоче підходить до духівника, обтяжений вагою психологічних та інших проблем. Такі люди сповідаються зі сльозами та обіцяють, що ніколи не повернуться до гріха, що змінять своє життя тощо. Але наскільки глибоке покаяння такого роду? Воно не має перетворюватись на обмежениий вибух емоцій. Потрібні час, праця, навички у чеснотах і боротьба з гріхом, за сприяння благодаті Божої. При цьому покаяння здійснюється приховано, таємно, у людській душі.

Як ми вже вказували, покаяння неможливе без Божої благодаті. Людина, перебуваючи у пітьмі гріха, не розуміючи, наскільки прекрасним є життя у Богові, не може відчути різниці між гріховним життям світу та святим життям Церкви. Тільки коли благодать Божа посіє в її серці насіння Божественної любові, вона зможе побачити свою духовну неспроможність. Сонячне світло, проникаючи у темну кімнату, освітлює все. Так само й Божа благодать відкриває нам спустошеність наших душ, оголює наші пристрасті, наші гріхи. Тому святі так наполегливо благали Бога: «Даруй мені цілковите покаяння». Істинне покаяння — безпечний шлях, що веде до Царства Божого.

Якщо покаяння, тобто почуття каяття та неприйняття гріха, є своєрідним вступом до Таїнства, то сповідь, а саме сповідування гріхів перед духівником, — це саме Таїнство. Як з приводу покаяння, так і з приводу сповіді існують певні хибні думки.

Наприклад, багато хто вважає, що сповідь — це щось на зразок розмови, у якій обговорюються наші гріхи. Якщо ми спробуємо проаналізувати, що примушує багатьох із нас сповідатись, то з’ясується, що деякі при цьому намагаються отримати певне полегшення від почуття провини; інших жене до священика страх перед «карою» від Бога; треті приходять, власне, не з метою покаятися, а тільки для того, щоб потім причаститися. Одначе все це має занадто віддалене відношення до сповіді та покаяння, або не має його взагалі.

Оскільки серед християн панує невігластво у багатьох питаннях нашої віри, то у покаянні та сповіді неуцтво та легковажність виявляються найбільшою мірою. Більшість стає до сповіді абсолютно не готовими, віддаючи перевагу тому, щоб священик сам розпитував про гріхи, неначе Церква — це слідчий орган чи священик — оракул, що покликаний ворожити про наші гріхи. Є також інша крайність — коли люди стають до сповіді, щоб сказати, що вони не мають жодних гріхів, або щоб розповісти, які вони «хороші» та скільки добрих справ здійснили. Це показує, що у даному випадку не було ні самоаналізу, ані підготовки до сповіді, та що ми, звісно, дуже далекі від процесу власного пізнання, який є необхідним для християнина. У душі гніздиться якийсь острах: ми боїмось побачити своє справжнє «я», намагаємося заховатися не тільки від Бога, від людей, але й від самих себе. Нам здається, що як тільки ми зізнаємося у власних гріхах, Бог неминуче покарає нас, а люди навколо відкинуть. Доводиться натягувати тогу благочестивого християнина — а що може бути гіршим за таке самовиправдання?!

Але якщо ми уважно прочитаємо Євангеліє, то побачимо, що Ісус засудив не грішника, а гріх. З усіма грішниками, які до Нього підходили, Він розмовляв із прихильністю та співчуттям, навіть якщо вони у багатьох випадках не виявляли каяття (Закхей, самарянка, блудниця та інші). Тільки один різновид грішників Він засудив, і доволі суворо, — лицемірів, що одягли личину праведників, — гріх, що є таким розповсюдженим серед «хороших» дорослих і «хороших» дітей.

Бог не вимагає, аби ми були безгрішними, тому що Йому відома наша людська неміч, наша недосконалість. Єдине, що від нас вимагається, — щоб ми усвідомили нашу гріховність, щоб ми постійно спрямовували себе на шлях покаяння. У зв’язку з цим варто звернути увагу на таке. Багато християн проявляють певну нервозність, яку можна назвати «пристрастю до досконалості», що насправді аж ніяк не пов’язано зі справжнім прангенням досконалості, яке, безсумнівно, є добрим наміром. «Пристрасть до досконалості» насправді не призводить до досконалості, вона просто не дає людині можливості зносити власну недосконалість. Інакше кажучи, нам, звісно, варто тягнутися до досконалості, але коли ми мучимося і не можемо заснути від того, що ми, раптом виявляється, ще недосконалі, — слід зрозуміти, що це жахлива хвороба гордості, особливо болісна для «благочестивих».

Отже, нам необхідно пізнавати самих себе, не боятися аналізувати власний стан. Нам слід чітко засвоїти, що ми можемо бути засудженими не тому, що грішили, а через те, що не каялися. Чим більше ми вважаємо себе «хорошими», тим далі ми відходимо від Бога. Прийти на сповідь та сказати духівнику, що ми «нічого поганого не зробили», це те ж саме, що визнати свою безгрішність, а це схоже на богохульство. Якщо ми зазирнемо у власне серце без упередженості, то побачимо, що там гніздиться безліч пристрастей та гріхів. Які б богослужебні тексти нашої Церкви ми не прочитали, усюди знайдемо, що писані вони для митарів, блудників, розбійників. Жодний із цих текстів не написаний для доброчесних та чистих людей.

З іншого боку, реальна гріховність — це не тільки зовнішня поведінка, але й внутрішня схильність і пристрасть до гріховного. Звичайно, часто зовнішні прояви стану людини не збігаються з внутрішнім настроєм та обманюють нас. Наприклад, у людини може бути рак і вона на якійсь стадії нічого не відчуває, а інша від зубного болю зазнає нестерпних страждань. Проте від зуба, що болить, людина звільняється напрочуд легко, а рак найчастіше призводить до летального результату.

Отже, коли сумління перестає нам докоряти, слід ґрунтовно розібратися: можливо, причина зовсім не в нашій чистоті, а у втомі, притупленні та зачерствілості нашого сумління від безлічі гріхів. Коли ми стаємо до сповіді, то часом, ніяковіємо від того, що не знаємо, про що казати. Ось доволі-таки поширений діалог:

— Батюшка, може, ви самі мене запитаєте?..

— Але ж сповідь — це не допит. Невже вам нема чого сказати?

— Що казати? Я не крав, не вбивав... (Десять заповідей зводяться до двох!)

— Знаєте, не тільки власне дія, але й бездіяльність буває гріхом. Чи ви чуйні до ваших ближніх?

— Ой, батюшка, все, що можу, роблю... — і починається перераховування власних «чеснот», щоб показати, які ми «добрі» та чим нам зобов’язаний (!) Бог. Проте найстрашніше — це те, що ми віримо, що тепле місце у раю нам забезпечене. Тобто неначе немає про що непокоїтися: ми влаштовані як тут, так і у Майбутньому Житті. Але якщо будемо відвертими з собою, то побачимо прірву наших гріхів. Ми усвідомимо, що нема гріха, яким би ми не згрішили тою чи іншою мірою. Хіба те, що нас не спіймали за руку, означає, що ми не злочинці проти закону Божого? Хіба те, що ми розумні та вміємо приховувати свою нечистоту, дозволяє нам сказати, що ми стоїмо на правильному шляху? Для Ісуса Христа не такою важливою є поведінка людини, як стан її серця. Там коїться гріх! Бо з серця виходять лихі думки, душогубства, перелюби, розпуста, крадіж, неправдиві свідчення, богозневага (Мт. 15, 19).

Уважне дослідження свого внутрішнього стану може виявитися шляхом до спасіння. Однак і тут розставлені пастки диявола. Коли ми думаємо про власні гріхи, часто відчуваємо пригніченість, навіть відчай. Цей стан ніяк не стосується істинного покаяння і може призвести до віддалення від Бога, тому що при цьому виявляються такі якості:

— страх перед покаранням (коли нам здається, що Бог — не Отець, Який чекає на нас із відкритими обіймами, а невмолимий Суддя, Який прагне нашого покарання);

— гріховні зарозумілість та самолюбство («як це я, така порядна людина, могла вкоїти такі гріхи!?»).

Грішникові, що відчуває докори сумління та бачить у Богові тільки суворого Суддю, що жорстоко карає за гріхи, навіть не спадає на думку, що Господь милостивий. Врешті-решт, він замикається у собі та вимагає спокутних кар від Бога.

Блудний син у притчі, усвідомивши свій гріховний стан, відчував не відчай, а каяття. Він покаявся у тому, що засмутив свого батька та виявився негідним його любові. Але він знав, що батько продовжує його любити, як раніше. Він був упевнений, що батько знову прийме його, і тому вирішив повернутися.

Як ми вже відзначали, багато хто стає до сповіді без підготовки — ніби їм нема чого сказати духівнику, виправдовуються своєю слабкою пам’яттю, просять, щоб батюшка допоміг. Проте, як каже священик Александр Єльчанінов, «слабка пам’ять та забудькуватість аж ніяк не є виправданням. Це може траплятися через відсутність серйозного ставлення до гріха, через нашу байдужість. Гріх, що обтяжує нашу совість, не має забуватись».

Перед тим, як іти до духівника, треба побути на самоті, гаряче помолитися Богу, аби Він дав нам справжнє покаяння, висвітлив таємні куточки нашого серця, та, наскільки це можливо, чесно, об’єктивно, без усіляких потурань дослідити глибини власної душі.

Усе це — свічадо, що показує невідповідність стану нашого внутрішнього світу, наших гріховних вчинків ученню Христа. Адже багато хто з нас сповідує якісь дрібні похибки, а важчі гріхи оминає!

Якась частина людей впадає у відчай від безлічі власних гріхів та їх серйозності. Вони вважають, що у них не має бути навіть і надії на спасіння або що їх гріхи вразять духівника — настільки вони є великими та жахливими. Така думка стала однією з причин того, що багато авторів — у першу чергу преподобний Никодим Святогорець — у своїх творах про сповідь описали всі різновиди людських гріхів, тобто всі шляхи віддалення людини від Бога. Преподобний Никодим із пастирським відчуттям, що вирізняє його з-поміж інших, та згідно із потребами свого часу, робить нам неоціненну послугу: він не тільки допомагає в істинному самозасудженні та правильній підготовці до сповіді, але одночасно дає грішній людині силу та сподівання у момент відчаю, коли та знаходиться на межі зриву. Святогорець-подвижник показує, що Церква добре розпізнала усю людську гріховність, що навіть «найзапекліші» гріхи відомі Матері-Церкві, та вважати, ніби ти один є якимось чудовиськом помилково!

Таїнство сповіді не на словах, а насправді є Таїнством. Людина пристає до нього зі звичайним відчуттям гріховності, а після того відчуває себе ще більш грішною. Але ж потрохи, якщо в неї є рішучість та потяг до очищення, незбагненним чином вона починає відчувати, що, яку б безодню не приховувала у собі її душа, Христос поряд із нею, всередині неї; що Він приймає та любить людину такою, якою вона є — грішною. Покаяння показує нам, наскільки ми грішні, і в той самий час дає надію на зцілення. На сповіді ми дізнаємося, яке важке та скорботне справжнє покаяння. Проте разом із цим міцніє наша впевненість у милосерді Господа.

Категорія: Цікаве та корисне | Додав: SERGIY_89 | Теги: Цікаве та корисне
Переглядів: 3638 | Завантажень: 0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Храм Миколи ПритискиОфіційний веб-сайт
^ Вгору ^