Четвер, 23.11.2017, 15:41
Вітаю Вас Гість
Реєстрація
Вхід










Головна » Файли » Цікаве та корисне

Реформа оновлює церкву, а не ліквідує її шляхом унії
09.09.2013, 22:08
  Отче Юрію, скажіть будь ласка, наскільки є важливим зберігати історичну пам'ять та правдиво говорити про своє минуле? Окрім цього, наша історія має чимало трагічних і суперечливих сторінок. Тож чи не краще забути всі спірні моменти історії, переписати її і згадувати лише про приємне?

- Ви мабуть помітили, що календар церковних свят це ніби історія Церкви. Тут важливі події з земного життя Христа, життя Богородиці, святих… Без цієї священної історії немислиме християнство. Без цього неможливий повноцінний духовний розвиток. Це дуже важливо. Нагадаю також стару істину: «Хто не знає свого минулого, той не має майбутнього». Без історичної свідомості – не буде свідомості національної, без якої нація гине. Тому то колонізатори нав’язували свою історію, а українську забороняли, в кращому випадку - дозували і подавали у сфальсифікованому вигляді.

Звісно, всю історію неможливо вкласти в обмежений матеріал підручника. Але основне можна і треба вкладати, як героїчне, так і трагічне. У нас із цим і досі проблема. На жаль, Інститут національної пам’яті (ІНП) не відіграв своєї ролі і при Юхновському (директор ІНП), а тепер він деградує на очах. Спроби вихолостити історію були і при Ющенку, і тут першу скрипку відігравали доморощені постмодерністи (давайте не будемо сваритися з сусідами, давайте не будемо плакати над кривдами заподіяними нам колонізаторами, навіщо згадувати голодомор 1933 р. (тут варто нагадати про Ізраїль або Вірменію, де жертви геноциду належно вшановуються на державному рівні і цій трагедії відводиться належне місце в підручниках), давайте не будемо пишатися з героїчної боротьби за свободу й незалежність, треба шанувати малоросів і тих, ідеалом яких є Расєя або СССР (читай «наші» Квіслінги і Лавалі), давайте замість цього давати побільше історії повсякденності, наприклад про проведення у Києві каналізації і т.д.). Зараз цю програму потихеньку реалізує Табачник.

- Нещодавно ми відсвяткували 1025-ліття Хрещення Київської Русі. Критики християнства, зокрема деякі неоязичники стверджують, що християнська віра для українців є чужою, що вона зруйнувала самобутню українську культуру і нічого доброго не дала українцям? Тож, мовляв, таке святкувати непотрібно. Чи можна з ними погодитися бодай у чомусь?

- Це одна з улюблених тез неоязичників. Але улюблена не означає правдива. Не заперечуємо існування культури у наших предків. Але на якісно новий рівень вона піднялася з формуванням держави і прийняттям християнства. Досить подивитися на Софійський собор, подивитися на фрески Кирилівської церкви у Києві, прочитати літопис Нестора і т.д. і т.п. Де ж такі пам’ятки язичників? Знищили християни? Чому ж ті самі християни не знищили Колізей у Римі чи храм Афіни у столиці Греції та ще у безлічі міст? (до речі, часто язичеські храми зберігали та переосвячували на православні). Чому ж там збереглися як архітектурні, так і писемні твори – Геродота, Фукідіда, Гомера, Цицерона, Аристотеля і т.д., і т.п.? Чому ж у нас не збереглося? Може тому, що й не було? Краще замислитися над цим, а не намагатись штучно вигадувати те, чого нема. А т. зв. «Велесова книга» і їм подібні – то цеж відверті фальшивки, науково це вже давно доведено, тож не варто ними прикриватися.

Зараз доморощені неоязичники на кожному кроці б’ють себе в груди, запевняючи всіх і вся, що тільки вони патріоти України, а українські християни – ні. Заглянемо в історію. Хто боровся за волю й незалежність України в ХVІІ-ХVІІІ ст.? Козаки, гайдамаки в першу чергу, які були православними християнами. Про язичників і не чуть! Таких тоді й не було. А хто воював під прапорами УНР, ЗУНР, УПА? Православні і греко-католики! І знов язичників тут не стояло. То перш, ніж робити гучні заяви, треба хоч у шкільний підручник зазирнути!

Тут дуже важливо пам’ятати - якщо відібрати від українців християнство, то не лишиться ані нашої тисячолітньої культури, з її вишуканою архітектурою, мистецтвом та літературою, ані духовності і традицій, ані самої історії. Бо все це нерозривно у нас пов’язано з християнством, і навіть значною мірою народжене саме ним та завдяки йому. Без християнства, власне, не буде вже і українства та української нації. Чому, власне, комуністи цілих 80 років так жорстоко і нищили наше українське православіє. Вони чудово розуміли, щоб знищити націю, треба знищити її душу. А православне християнство як раз і є душею українського народу. Тепер же цю справу намагаються довершити їхні духовні спадкоємці – ті ж самі колишні комуністи та комсомольці, тільки перефарбовані на «неоязичників».

- А що Ви можете сказати про сучасне українське неоязичництво? Зокрема, про таких його реаніматорів, як Лев Силенко, Г.Лозко, В.Пилат та інші. Чи справді відновлені ними культи та вчення мають якесь відношення до історичного давньослов’янського язичництва?

- Льва Силенка рунвірівці називають «Пророком» (!), учителем і т.д., він мав імідж непохитного язичника, котрим начебто був з діда-прадіда. Тож мені довелось заглибитися в його біографію і творчість, навіть не пошкодувати дорогоцінного часу свого наукового стажування в Канаді, щоб розшукати свідчення і документи про нього. Як писав у своїх спогадах український поет Яр Славутич, із Силенком він познайомився наприкінці 1944 р. в берлінських руїнах. Тоді виявилося, що Силенко до пуття не знає, хто такий Даждьбог! («Та щось там говорили про нього в школі»(!)).

Опинившись в Канаді, він пробував свої сили як поет, навіть псевдонім обрав собі претензійний (Лев Тигрович Орлигора) і писав, до речі, і цілком християнські вірші. Оскільки поета з Силенка не вийшло, він спробував стати режисером, знімати православні храми і став збирав гроші серед українських православних парафіян. Митрополит Іларіон (Огієнко) заборонив це робити і навіть надрукував у «Віснику» свою пересторогу. Тоді Силенко звернувся до нього з листом, підкреслюючи, що «глибоко шанує Вас (Іларіона -Ю.М.), молиться за Вас; всюди підкреслює Ваші великі заслуги перед святою православною церквою...Чому «Вісник» відхрещується від мене? Може тому, що я ... возвеличую святі православні храми в Канаді…». Але митрополит не змінив свої думки.

Тоді Силенко через деякий час перейшов до греко-католиків, і врешті став неоязичником, опершись на погляди Володимира Шаяна. Про його «Магавіру» мені вже доводилось писати. Наукою там і не пахне, не є ця книга і помітною пам’яткою літератури. Це така собі посередня сучасна компіляція ідей буддизму, індуїзму, зороастризму і окультизму, штучно підігнаних під давньоукраїнську язичницьку символіку і назви. З давньослов’янським язичництвом там, окрім назв і імен, нема нічого спільного. Основний зміст її – роздмухування ненависті до християнства. От і все. 

- А щодо Лозко і Пилата?
- Про Лозко треба окремо говорити, як і про її антихристиянські погляди, які в принципі не мають суттєвої різниці з силенківськими. Хоча у неї й спостерігається певна конкуренція з «Рунвірою» Силенка. Але це, швидше, особистісна конкуренція за впливи серед і так незначної кількості послідовників сучасного неоязичництва.

Пилат же займається борцівськими справами і «за сумісництвом» також пропагує язичество. Це так само, як університетську кафедру довірити петеушнику. Тому що без посмішки читати, наприклад, одкровення про бойову техніку пітекантропів може тільки несусвітній фантазер. А чого варті твердження про Сірка, який нібито їздив у Францію, щоб навчити Людовика ХІV танцю «козачок» (!), чи про те, що козаки прийняли християнство лише при Сагайдачному і т.д.? 

Далі наведу цитату зі статті Сергія Грабовського: «Отже, констатуємо факт: за останні 10 -15 років відбувся спалах новоязичництва в Україні не стільки як релігії, скільки як політичної ідеології; як політичного антихристиянства, ледь замаскованого антисемітизму та антиєвропеїзму (підсумково й антидемократії). Реальна спрямованість новоязичництва при цьому, якщо зважити на тексти, орієнтована не проти Москви як "третього Риму", як це декларують згадані ультрапатріоти (вона практично не згадується у цих текстах), а проти Єрусалима, Риму, Константинополя і Києва як "другого Єрусалиму" (ще раз зазначу, що Київ як другий Єрусалим – це загальна теза саме української гілки християнства)». Тут я цілком згоден.
- А як Ви оцінюєте нещодавні заяви Предстоятеля УГКЦ, що святкування Дня Володимирового Хрещення Русі на день пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира Київського – це «московська традиція», і що УГКЦ має іншу, «київську» традицію такого святкування? Наскільки історично обґрунтовані такі твердження?
- Дивно чути таке з уст Предстоятеля УГКЦ. Християнство було прийнято в масштабах держави при Володимирі Святому у 988 р. Точного дня цієї події на жаль невідомо. Тому логічно, що річниці цієї події святкуються в день пам’яті Володимира Святого. До чого тут Москва - незрозуміло.

- Останнім часом в церковному середовищі та суспільстві стали більше говорити про київського князя Оскольда, який був майже забутий. Чи справді він був християнським мучеником від рук язичників? І чим його постать є актуальною для сучасного християнства?

- Україна стала незалежною, тож нарешті стало можливим реально подбати і про своїх, українських, святих, які ще не канонізовані. Так, в останній час УПЦ Київського Патріархату визнала святими Йова Борецького, Петра Калнишевського… Аскольд (у хрещенні – Микола) дійсно був забитий з наказу язичника – варяга Олега. Його постать є актуальною для нас, оскільки він першим з київських князів прийняв християнство. Хоча він трагічно скінчив своє життя, але його чин не пропав надарма, був сильним імпульсом для подальшого поширення християнства. Образно кажучи, не було б Аскольда, не було б Володимира Святого. Він був своєрідним предтечею Володимира Святого.

- А яких ще святих ми незаслужено забули?

- Ну, скажімо, Петра Сагайдачного. Але це дуже складне питання, і не випадково працюють (часом дуже довго) спеціальні комісії по канонізації, зважуючи всі аргументи «за» і «проти».

- Ви все життя присвятили дослідженням історії козацтва. Якщо звернутися до козацької епохи, то з одного боку всі щось чули про козаків, а з іншого - вони для нас маловідомі. Наприклад, останнім часом в інтернеті все більше поширюються статті авторів-любителів про так званих козаків-«характерників», які нібито були чи то язичниками, чи то якимись чаклунами, окультистами, але вже точно не православними. Чи мають під собою історично-документальні підстави подібні твердження?
- На кожен роток не накинеш платок. Тим більше, коли існує інтернет, де, наприклад, пишеться про смерть Горбачова, про Гітлера в Антарктиді тощо. Ці статті авторів-любителів-казкарів ґрунтуються тільки на буйній фантазії. Для їхнього аналізу інколи потрібно, швидше, звертатись до лікарів-психіатрів, ніж до істориків. Оскільки я вже понад 40 років займаюсь козацтвом та історичними джерелами, які свідчать про нього, можу твердити, що на сьогодні немає жодних підстав писати про козаків-окультистів, козаків-язичників тощо. Я опрацював чимало джерел, документів, літописів XV – XVIII ст., інших джерел, і там навіть натяків не існує на таке явище, як «характерники». Це все з’явилося значно пізніше, з-під пера письменників-фольклористів.

- Коли ж вперше з’явилися міфи про «характерників», якщо, як Ви кажете, ані в козацьких документах, ані в козацьких літописах про це немає жодних згадок? 

- Ну от візьмемо легенди про Івана Сірка (їх близько десятка і є такі, на котрі посилаються автори вищезгаданих статей). Вони ж усі записані у другій половині ХІХ ст., тобто значно пізніше того часу, про який йдеться. Вони містять у собі анахронізми, явні помилки і вигадки. Так, козаки нібито возили руку покійного Сірка і вона їм допомагала навіть в часи Наполеона. Не будемо говорити тут про неминучий розклад тканин тіла (а наполеонівські війська з’явилися понад 100 років по смерті Сірка). Скажемо тільки, що коли археологи розкопали його могилу, то руки (точніше кістки рук) були на місці. Я знайшов у анонімній польськомовній хроніці 1682 р. цілу поему-панегірик про Сірка. Там є рядки, що він чудово орієнтувався в українських степах тощо. Але ніякого «характерництва» там нема. Добре ж відомі джерела, в т. ч. листи самого Сірка, свідчать, що він був християнином (православним) і навіть цитував Біблію, Псалми. А в «характерники» тепер вже записують і Кривоноса, і Богуна та інших, хоча про них відомо ще менше, ніж про Сірка. І, знову ж таки, в жодних відомих джерелах нема нічого про їхнє т.зв. «характерство».

Записують до «характерників» навіть Хмельницького… До речі, у польському середовищі поширювались вигадки, наприклад, про «демонізм» Богдана Хмельницького. Так до відомого портрета гетьмана роботи Гондіуса поляки домальовували диявольські роги. Але це були вигадки й карикатури, адресовані польській шляхті. Цим поляки-католики назовні виявляли своє ставлення до своїх ворогів – православних козаків. Тоді взагалі була досить поширеною практика «демонізації» ворогів, особливо якщо вони були іншої віри. А тут така довготривала й жорстока війна кипіла між православними й католиками… То чи варто у цьому наслідувати ворогів козацтва?

- А чому легенди про козаків-«характерників» стають популярними саме в ХІХ ст., причому у творах письменників? Чи не данина це загально розповсюдженій тоді моді на окультизм та масонство? І чи не спотворює все це нашу дійсну історію?
- Саме так, перші згадки про «характерників» у нас з’являються в творах деяких письменників, починаючи з ХІХ ст. Це можна пояснити і літературною модою (якраз тоді поширюється романтизм), і захопленням частини інтелігенції теософією, спіритизмом.

А от сучасні неоязичники, поширюючи такого роду вигадки, деформують уявлення про козацьку минувшину в частини сучасного українського суспільства, насамперед молоді, дискредитують Україну в очах зарубіжжя.

- З цього ж приводу. Не так давно у Вас вийшла друком нова наукова монографія про Івана Сірка, де Ви використовуєте чимало історичних джерел, досі невідомих. Там Ви згадуєте й «демонічні» легенди про те, як Сірко начебто був «чаклуном» та «перевертнем», знався з нечистими силами, вмів «обертатись на вовка» і т.п. Сьогодні такі міфи і легенди є дуже популярними серед неоязичників. Проте, які ж дійсні коріння цих легенд?
- Зацікавлених краще відіслати до моєї монографії «Іван Сірко (К., 2011)». Там про це детальніше сказано. Повторюю, що більшість цих легенд сконструйовані сучасними авторами, або бездумно переписуються з них. При цьому посилаються на селянські легенди ХІХ ст., які некритично сприймаються, неправильно інтерпретуються. Ще раз відзначу, всі вони мають досить пізнє походження і не відображають реального стану справ, по суті міфологізуючи своїх персонажів. Це досить характерне явище для такого фольклорного жанру, як легенди і міфи. Ну от якби справді Сірко був завдяки тим «таємничим силам» непереможним, то мабуть би очистив Україну від загарбників? А то й битви програвав, і бував пораненим, втратив у боях рідного брата і двох синів... Чому ж не використав тут свій «надприродний дар», звісно, якщо він був у нього? Самі подумайте… Ну а про вміння «перевертатись на вовка» і говорити нема чого. Це ж просто несерйозно.

- ЧитаючиТараса Шевченка і козацькі літописи, складається враження, що козаки воювали за християнську, себто за православну віру, чи то з ляхами та унією, чи то з бусурманами. Але комуністи, а тепер деякі "модерні" дослідники історії, твердять, що головною метою боротьби козацтва були суто соціально-економічні чинники, а не релігія. Чи справедлива така розбіжність?

- Національно-визвольна війна українського народу 1648-1658 р. була складним явищем, в якому релігійні, національні, економічні причини перепліталися між собою і виокремлювати якусь одну було б невірним. Але Хмельницький, об’їжджаючи військо перед битвою, завжди кидав клич: «За віру, молодці, за віру!». Це гасло об’єднувало всіх повстанців. До того ж треба пам'ятати, що на відміну від секулярно-атеїстичного сьогодення, тоді релігія була невід'ємною, причому важливою складовою тогочасного суспільства, його свідомості, культури і побуту. Тому релігійні суперечки, безперечно, відображалися і на тогочасних подіях, впливаючи й на характер визвольної боротьби.

Щодо комуністів, то з ними все ясно. В полоні безбожницьких і московських великодержавницьких ідей, вони проводили політику геноциду українців, тільки за 2 роки (з листопада 1917- 1919) фізично винищили 60% православного духовенства. Деякі сучасні дослідники й журналісти, особливо постмодерністського розливу, негативно оцінюють козацтво, тим самим солідаризуючись з російськими та польським українофобами. У той же час піднімають на щит катів українського народу, таких як Ярема Вишневецький чи Франциск Браницький. Прикро, що наприклад у білоцерківському історичному музеї, «цивілізаторам» Браницьким відведено цілу експозицію, але ні слова не говориться, що саме Франциск Браницький жорстоко придушував «Коліївщину» і наказав піддати мученичеській смерті Івана Гонту. 

- Тож чи справедливо вважати, що релігійний чинник (тобто оборона православної віри), був одним з визначальних у національно-визвольній боротьбі українського козацтва та народу в XVII ст.?
- Ну так, я вже сказав. Релігійний фактор був одним з визначальних у національно-визвольній боротьбі українського народу.

- На Вашу думку, чому деякі історики УГКЦ намагаються піддати ревізії та переглянути історію українського козацтва, його роль і значення в національно-визвольній боротьбі українського народу? А дехто взагалі не тільки заперечує роль і значення козацтва в українській історії, але й вважає козаків бандитами й розбійниками, які спричинили в Україні до Руїни. Наскільки це історично виправдано?

- Солідних дослідників історії козацтва в УГКЦ я не бачу. Не вважати ж таким о. Блажейовського, котрий облив багнюкою й обкидав лайками не тільки козаків, але й київських князів, починаючи від Святослава та Володимира. Дісталося навіть Петлюрі! Справа в тому, що козаки послідовно виступали захисниками православної віри і одночасно найнепримиреннішими ворогами унії. Наприклад, всі гетьмани – правителі Гетьманщини, починаючи з Богдана Хмельницького виступали проти унії, всі гетьмани й кошові Війська Запорізького були православними. Єдиний начебто виняток – князь-католик Самійло Зборовський, який рятуючись від короля Стефана Баторія втік на Січ і був там гетьманом 1581 р. Хоча хто зна? Може він перед тим прийняв православ’я.
Цим історикам з УГКЦ важко погодитися з визначною роллю козацтва насамперед як авангардної сили в національно-визвольному русі, українському державотворенні. Греко-католики в Канаді розумніше ставляться до цього. Навіть в одному з греко-католицьких соборів Вінніпегу на вітражах намальовані козаки з Богданом Хмельницьким тощо. Щодо Руїни, то вона виникла насамперед внаслідок загарбницької політики Москви й Варшави, також Стамбулу і Бахчисараю. Про це навіть в шкільних підручниках говориться... Робити винуватцями Руїни козаків – свідомо фальсифікувати українську історію.  

- Чи погоджуєтеся Ви з професором Іваном Огієнком, що Берестейська Унія розколола українців, призвела до громадянської війни?

- Як не крути, православні, значить і українці, були розколоті і цей розкол, на жаль, триває донині... 

- А яку роль у запровадженні Берестейської унії відігравав польський король Сигізмунд та польська окупаційна влада?

- Панівна верхівка Речі Посполитої не була у цьому відношенні монолітною. Але її більшість на чолі з Сигізмундом ІІІ і литовським канцлером Сапігою виступала за унію, і не тільки виступала, але й активно, а подекуди й насильницьки запроваджувала…

- На Вашу, як історика, думку, наскільки історично відповідним є твердження, що УГКЦ походить від Володимирового Хрещення Русі? Від якого ж року треба виводити початок УГКЦ – від 988 чи 1596 ? 

- Це питання можна так вирішити. У 988 р. наші предки прийняли християнство. Тоді, звісно, ще не було остаточного поділу на православних і католиків (хоча певне протистояння між прихильниками латинського і східного обрядів було вже тоді, принаймні з 60-х рр. ІХ ст.). Християнство ми прийняли за східним обрядом від Візантії, від Константинопольського патріархату, до складу якого входила Київська митрополія з 988 по 1686 рр., і тому автоматично стали православними. Уніати можуть вести відлік історії як християни з 988 р. і як православні. Але вони не хочуть бути православними. Берестейська унія відбулася в 1596 р. і логічно від неї і слід починати історію УГКЦ.

Можна подивитися на це з іншої точки зору. Припустимо, хтось в Україні є лютеранином. То й має відлік історії своєї конфесії вести з 1517 р., а не твердити, що його традиція тягнеться з 988 р.

- Єпископ УГКЦ Борис Ґудзяк в одній зі своїх книг стверджує, що Вселенська Православна Церква в XVІ-XVII ст. перебувала у стані повного занепаду і деградації, і що Берестейська унія була як раз спробою реформувати та вивести її з кризи. Наскільки це відповідає історичній дійсності? Чи справді митрополит Михаїл (Рогоза), Іпатій (Потій), Йосафат (Кунцевич) та інші унійні ієрархи були «видатними реформаторами», а їхні вчинки спричинені бажанням реформувати та оновити Українську Церкву?

- А хіба не була у стані повного занепаду і деградації Католицька Церква перед Реформацією? Не заперечую того, що Православна Церква була тоді в тяжкому стані, бо тільки в Московії вона зберегла тоді провідні позиції як державна Церква. Україна ж була тоді колонією Польщі і становище Православної Церкви було тяжким, її відверто дискримінували, що видно, наприклад, з численних скарг православних. Реформа має стосуватися внутрішнього життя Церкви, її оновлення, а не зводитися до Її ліквідації шляхом унії. Шлях до виходу з кризи лежав у автокефалії, яку намагалися здобути митрополити Іларіон та Климент Смолятич. Ідею Київського Патріархату обстоювали св. Костянтин Острозький, св. Петро Могила та деякі його сподвижники, але несприятлива зовнішньополітична ситуація не дала змоги втілити ці плани в життя, як і в часи Київської Русі. 
І про яку Українську Церкву поставлено питання? Рогоза і Потій з невеликою кількістю прибічників влилися до Католицької Церкви, хоча на певних умовах. А Українська Православна Церква пішла своїм шляхом. Та й не думаю, що Рогоза надається до ролі реформатора. А «реформи» Іпатія Потія та Йосафата Кунцевича зводились до силових методів нав’язування унії. Реформатором я б назвав швидше Рутського, але реформатором вже саме УГКЦ, а не Православної Церкви, та й в умовах Речі Посполитої йому вдалося зробити не так вже й багато.

- А як Ви можете прокоментувати нещодавню ініціативу глави УГКЦ про перевезення з Риму до Києва праху учасника Флорентійської унії, колишнього митрополита Ісидора? Наскільки ця постать мала відношення до України та Києва?

- Наскільки мені відомо, прах Ісидора не зберігся. То що ж тоді планують перевозити? Взагалі, Ісидор був київським митрополитом в основному формально (був то в Москві, то Римі, то Феррарі-Флоренції, то Константинополі), і врешті виїхав до Риму, де став католицьким кардиналом. Звісно, справа перевезення праху (якщо він дійсно буде знайдений) - це справа УГКЦ, хоча, з мого погляду, таке перенесення особливої користі УГКЦ не принесе, швидше навпаки.

- У своїх працях Ви неодноразово акцентували увагу, що Київ у XVII ст. був властивим духовним центром Української Православної Церкви, православних українців та козацтва. Проте нещодавно в УГКЦ заявили про те, що вони «повернулися» до свого «історичного центру», тобто утверджується ідея Києва, як історичного центру унійної митрополії. Чи справді Київ був «духовним центром» унії та унійної митрополії? Так само, наскільки обґрунтованими можуть бути історичні претензії УГКЦ на Київський Свято-Софійський кафедральний собор? І чи справді кияни тоді були прихильні до унії?

- Місцем свого осідку уніатські митрополити переважно мали литовське Вільно. До Києва вони формально мали відношення не більше 56 років (1596-до 1648), але фактично до літа 1633 р., коли Петро Могила (вже як митрополит) в’їхав у Київ, урочисто зустрінутий киянами. Софійський собор з волі влади Речі Посполитої тоді належав уніатам (ним керував намісник Рутського – Станіслав Корсак, який втік з міста) і стояв порожнім та напівзруйнованим. Могила спокійно зайняв собор і провів Літургію, а пізніше взявся за реставрацію Софії. Тож про Київ, як центр унії говорити не доводиться. Потім унія була ліквідована козацтвом на всій території, яку контролювали повстанці Богдана Хмельницького, і яких підтримувала явна більшість населення України. Сьогодні в Києві – кафедральний собор УГКЦ. Але це сьогодення! Нав’язуватись до традиції, якої практично не існувало, навряд-чи добра ідея.

З іншого боку, православні українці дійсно завжди дивилися на Київ як на свій духовний, сакральний центр, вважали його своїм «другим Єрусалимом». Серед греко-католиків така традиція сакралізації Києва як духовного центру невідома. У них, принаймні дотепер, сакралізувався інший центр – Рим, чужий для України так само, як і Москва.

 - До речі, глава УГКЦ також нещодавно заявив про те, що на сході, «зокрема в Правобережній Україні, спостерігається, що "багато людей справді зберігають історичну пам’ять про приналежність до унійної Церкви". Тому він закликав науковців активніше відновлювати цю історичну пам’ять. Проте пам’ять буває різною… А яку пам’ять, на Вашу думку, зберігають про «унійну Церкву» на Правобережжі?

- Не знаю, звідки така впевненість. Мені здається, що віруючі керуються іншими мотивами, ніж спогадами про Берестейську унію. Завдання ж науковців полягає насамперед у встановленні історичної істини. А відновлювати, популяризувати - це більше завдання вже священиків УГКЦ. Пам'ять дійсно буває різною. Хтось на Правобережжі пригадує уніатський монастир в Каневі ХVІІ ст., хтось «Коліївщину», яку спричинило також і насильницьке нав’язування унії.

- А як Ви оцінюєте національно-визвольні рухи на Правобережжі – С.Палія, згодом М.Залізняка, І.Гонти? Чи правда, що ці народні повстання стояли саме на релігійному, антиунійному ґрунті? І чому центрами їхнього спалаху було саме Правобережжя? Чи не є це своєрідним проявом історичної пам’яті місцевого населення про присутність на Правобережжі «унійної Церкви»?  

- Про це я вище сказав. Дійсно, згадані повстання стояли на релігійному ґрунті. В моїх книгах, наприклад «Умань козацька й гайдамацька», «Канів козацький», «Чигирин - козацька столиця» докладно про це говориться. Чому Правобережжя? Тому, що там зберігалося панування Речі Посполитої з її колоніальним гнітом, в т. ч. релігійним.

«Коліївщина» - це національно-визвольний рух українського народу. Маємо прояви і жорстокості коліїв. Але війна, та ще й у ХVІІ-ХVІІІ ст., не робилася в білих рукавичках. Можна згадати, як польські жовніри, придушуючи Національно-визвольну війну, живцем спалили двох православних священиків. Куди більша провина колонізаторів за таку відповідь народу. Досить прочитати один з томів «Архиву ЮЗР» (Ч.І.-Т.3.-К., 1864), він весь сповнений скаргами на переслідування православних католиками і певною мірою уніатами напередодні «Коліївщини». 
Наведу уривок з листа до примаса Польщі Голембйовського: «Для зневаги православних на конях до церков в’їжджають, до образів у вівтарі стріляють, образи деруть, ламають хрести, священиків і людей у церквах на смерть вбивають, монахів і монахинь з монастирів виганяють, голими пускають, усе майно забирають, церкви нищать, вікна вибивають, крокви скидають, кажуть, що будуть церкви палити, образи, де намальований Христос на хресті, ногами топчуть, волочать їх вулицями, ножами ріжуть і колять та приказують: "Чому ж ти не мстишся за свою кривду, схизматицький Боже?”». 
Ще, замість відповіді, хотів би навести цитату з листа від 2.ХІІ. 1903 р. видатного церковного діяча-митрополита УГКЦ Андрія  Шептицького, адресованого митр. Антонію Храповицькому. Він тоді чесно писав: «Мы и на то не закрываем глаз, что Уния эта….сбилась потом из истинного пути, пошла на службу польской политике, и потеряла через это свою силу, свою идею. И так оставлена поляками, нетерпима русскими она стала позорищем миру, и упала собственною бессильностью… Начала же жить опять (Австрийская Уния), когда решительно отделилась от этой злосчастной политики, и возвратилась у чисто церковной идее».Ось чесна оцінка, на яку не кожен спроможний. Але лише така чесна оцінка минулого та чесне визнання помилок минулого спроможні як убезпечити від повторення цих помилок, так і привернути українцям духовну єдність.

- Нещодавно глава УГКЦ заявив, що постать і спадщина «святого» Йосафата Кунцевича може стати об’єднуючою у діалозі між греко-католиками та православними. На Вашу думку, чи може акцентування на постаті цього католицького «святого» сприяти порозумінню між греко-католиками і православними? 
- Невже нікого іншого не знайшлося! Якраз постать Йосафата Кунцевича найменше підходить для цього! Його cилові методи боротьби з православними, закриття православних храмів у Вітебську викликали повстання і він загинув внаслідок цього. Підносячи смерть Йосафата, «забувають» сказати, що близько ста православних душ у Вітебську були засуджені за це на смерть.

- На Вашу думку, яке значення має спадщина українського козацтва в національній та релігійній самоідентифікації українців? Чи виправдані спроби, заради інтеграції чи то з Заходом, чи то з Північчю, відмовитись від цієї спадщини? Що собою являтиме українська нація без укорінення в спадщину українського козацтва та його жертовну боротьбу за волю та православну віру? 

- Історична спадщина козацтва величезна. І вона лежить в основі нашої національної самобутності та самоідентифікації. Без неї не можна уявити ані української історії, ані культури, ані самої нації. Взяти хоча б культуру, народну й високу. Український народний костюм, танець, пісні, фольклор, архітектура («козацьке бароко»), літописи тощо, хіба це не вплив козацтва? А Києво-Могилянська Академія, яка дала не тільки святих, але й педагогів, перекладачів, поетів, математиків (Остроградський та ін.), філологів, істориків тощо, хіба не підтримувалася в першу чергу козацтвом? І від цього відмовитись?

- Цікаво дізнатися, наскільки історія козацтва та його боротьби за православну віру мали відношення до Львова та Галичини? Чи було воно рідним і традиційним для Галичини, чи може було штучно привнесене з Лівобережжя?
- Сагайдачний родом був з села Кульчинці під Самбором, Семен Височан - полковник Хмельницького – галичанин. У Грушевського цілий том «Жерел….» містить документи про Визвольну війну на Галичині. Коли починалось козацтво (ХV ст.), то ще й Лівобережжя по суті не було, за винятком Чернігівщини. Воно тільки заселялося при активній участі козацтва. А майбутні козаки тікали на Січ з Галичини, Волині, Київщини насамперед.

- Чому, на Вашу думку, всі окупаційні режими – московський, польський, австрійський завжди намагалися силоміць витравити з пам’яті народної згадки про героїчну боротьбу наших предків – козаків, про їхню самобутню спадщину та оборону православної віри?

- Та тому, що колонізатор в першу чергу нищить традиції визвольної боротьби підкореного народу. Чому ж молодому Яворницькому «не рекомендували» займатися історією козацтва («Занімайтєсь Фінляндієй…»). Навіть дрібниці, які б могли зберегти хоч часточку цієї пам’яті, здавалися небезпечними. Пригадую, мій шкільний товариш у 1970-р. працював у дніпропетровському рекламному агентстві і написав проект реклами спортлото: «Спортлото - це козацька гра». Тут же заборонили! Другий випадок. В дніпропетровському видавництві розглядали рукопис книжечки про Бердянськ. Автор почав свою розповідь такими словами: «Кривою козацькою шаблюкою загналася бердянська коса в Азовське море…» Зняли й це речення, а потім і всю книгу. І таких прикладів на моїй пам’яті чимало.

- А як Ви, як фахівець з історії козацтва, можете прокоментувати сучасну моду на створення спортивних клубів зі східних бойових єдиноборств під виглядом відродження «козацьких бойових традицій»? Наскільки всі ці сучасні школи «бойового гопаку», «бойового спасу», «характерництва» і т.п. відповідають історичним практикам і зразкам? Чи не є це профанацією та бутафорією? І чи не вбачаєте Ви небезпеки в подібній мімікрії чужих культурно-філософських систем під українські козацькі традиції?

- Може козацькі танці й зберегли елементи бойових єдиноборств. Може й варто їх розвинути. З цим можна погодитися, проте є суттєве «але». Часто ці школи турбуються не про справжні козацькі традиції та єдиноборства, а про антихристиянську ідеологію, а єдиноборства тут швидше як димова завіса. Мені доводилося, наприклад, читати в пресі, що Пилат закликає молодь відмовитися від християнства, бо воно начебто заважає і не дає змогу прогресувати майбутнім Брюсам Лі. Уявляєте собі, нашому справжньому історичному козацтву християнство не тільки не заважало, а й навпаки було чи не основною його національно-духовною ідеєю, за яку вони віддавали своє життя та здійснили чимало героїчних подвигів, а от сучасним «ряженим» імітаторам стало заважати. Тут дійсно небезпека в цих проповідниках язичества. Вони, як комуністи, все перекручують, спотворюють.

- Утім, неупереджені науковці стверджують, що йдеться радше не про відродження, а про створення суто нових релігійно-тоталітарних культів під штучно удаваним виглядом давньослов’янського чи давньоукраїнського язичництва. Відтак найбільш точною назвою цих культів новітньої доби і буде новоязичництво.
- Згоден. Давнє язичество вмерло. Померли і їхні молитви. Про нього ніхто достеменно майже нічого не знає. Одні здогадки та припущення. Археологи лише в загальних рисах відтворюють вигляд капищ. Те, що робиться сьогодні – це «відсеб’ятина», інколи перемішана з елементами чужинських східних вірувань, а то й відвертого окультизму та сатанізму. Є небезпека, що на ґрунті таких клубів можуть постати якісь тоталітарні секти.

- Чи достатньо сьогодні в українському суспільстві приділяється уваги відродженню справжньої (не бутафорної) козацької культурно-духовної спадщини? У чому вона насправді полягає? І чи потрібно її взагалі відроджувати? 

- Це дуже потрібна справа, але у нас ця спадщина відроджується надто слабко. Зараз в Україні десятки (!) всіляких козацтв. Є навіть і язичеське!? Але вони переважно займаються роздачею титулів, нагород, люблять марширувати з усіма регалями під час різних оказій, підносити келихи, ділити гроші якихось спонсорів, часом з «білокам’яної», часом виступають в ролі «тітушек», але дуже мало реальної роботи по відродженню справжніх традицій. І ще раз – ці традиції немислимі без православної християнської віри, оборонцями якої завжди себе вважало українське козацтво.

Довідка:

Мицик Юрій Андрійович (30 грудня 1949, м. Дніпропетровськ) — український історик, джерелознавець, археограф, дослідник історії України козацької доби, церковної історії, збирач свідчень про Голодомор 1932—1933 рр., україніст, козакознавець, публіцист. Доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців. З 1994 р. священик УПЦ-КП, протоієрей.

У 1992—96 роках працював завідувачем Дніпропетровського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, а також (з 1994 по 1996 рр.) був секретарем Дніпропетровської єпархії УПЦ Київського Патріархату. Також обирався головою Дніпропетровського обласного Фонду культури (1993–1996).

У 1996-2010 рр. працював у Національному університеті «Києво-Могилянська Академія» — у 1996–2002 рр. завідувач кафедри історії, у 2002-2010 рр. — професор даної кафедри, а за сумісництвом (з 1996 р.) — завідувач відділу пам’яток княжої та козацької доби Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. З 2010 р. – завідувач вищезгаданого відділу. Одночасно – професор Київської православної богословської академії УПЦ-КП.

Нагороджений знаком «Відмінник освіти України» (2005). Заслужений діяч науки і техніки України (2007), лауреат низки наукових премій. Автор понад 1 700 друкованих праць, в тому числі понад 50 монографій та археографічних публікацій. Брав участь у багатьох міжнародних наукових конференціях в Україні, Білорусі, Росії, Польщі, Німеччині, Данії, Італії, Канаді, проходив наукове стажування в Канаді (двічі), Німеччині, Польщі (4 рази), читав лекції у Польщі (Варшавський, Ягеллонський університети, педакадемія в Сєдльцях), у Канаді (Вінніпезький університет).


http://pravoslavnews.com.ua/articles/yiuruj_mycyk_intervju/

Категорія: Цікаве та корисне | Додав: SERGIY_89 | Теги: Цікаве та корисне, інтерв'ю
Переглядів: 1780 | Завантажень: 0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Храм Миколи ПритискиОфіційний веб-сайт
^ Вгору ^