Субота, 24.02.2018, 22:52
Вітаю Вас Гість
Реєстрація
Вхід










Головна » Файли » Цікаве та корисне

ПРО «ПРОСЛАВЛЕННЯ» МИКОЛАЯ ІІ ТА ЙОГО СІМ’Ї. Ч. 2
14.12.2017, 22:00
Стаття містить численні граматичні та орфографічні помилки, за які адміністрація сайту парафії св. Миколи Притиски відповідальності не несе, проте вважаємо інформацію, подану авторами статті, цікавою та корисною, відтак рекомендуємо до прочитання.
Продовження:

ІІІ Історичні перипетії церковного прославлення Миколая ІІ. Чому це виключно політична канонізація

3.1. Історія та справжні підстави канонізації Миколая ІІ в РПЦЗ

Як вже відзначалася вище, питання про церковне прославлення бувшого російського імператора Миколая ІІ, а тим більше його сім’ї, ієрархами Російської Православної Церкви після його смерті не ставилося. Хоча патріарх Тихон та інші єпископи визнавали розстріл родини Романових (загалом, а не тільки бувшого імператора) злочином, але закликали виключно відправляти панахиди, як і за інших жертв більшовицького терору. І хоча деякі сучасні російські історики вважають подібний підхід до церковного прославлення останнього російського імператора вимушеним, продиктованим умовами перебування патріарха Тихона з частиною керуючого єпископату в Москві й Санкт-Петербурзі, які контролювалися більшовиками, такий підхід не відповідає історичній правді. Адже патріарх Тихон неодноразово різко критикував радянську владу.

Однак, вже на початку 20-х років ХХ ст., у еміграції виявилися  багато російських архієреїв, які, з огляду на політичне становище, вже 2 грудня 1920 р. отримали грамоту Священного синоду Константинопольського патріархату з дозволом «виконувати для російських православних біженців все, що потрібно Церквою і релігією для розради і підбадьорення православних російських біженців», дозволялося «утворити для пастирського служіння тимчасову церковну комісію (Епітропію) під керівництвом , Вселенської Патріархії для нагляду і керівництва загальним церковним життям російських церковних колоній, в межах православних країн.». А у листопаді-грудні 1921 року було проведено Перший Закордонний («Карловацький») Собор Російської Православної Церкви Закордонної. На ньому Предстоятелем церкви обрано колишнього митрополита Київського та Галицького Антонія (Храповицького). Цілком природно, що РПЦЗ, знаходячись на непідконтрольній більшовикам території, особливо після формального розриву з Московською Патріархією у 1927 р., мала всі можливості для канонізації бувшого російського імператора Миколая ІІ і його сім’ї.

Разом з тим, хоча серед архієреїв, священиків та вірних РПЦЗ переважали монархічні переконання, питання про церковне прославлення останнього російського імператора та його сім’ї не ставилося. Вочевидь, що підставою такої холодності до питання була велика кількість осіб, як серед кліру РПЦЗ, так і серед мирян, які добре знали обставини життя, діяльності та зречення. Також вочевидь, відповідальні архієреї РПЦЗ, найперше митрополит Антоній (Храповицький), не бажали приймати будь-які рішення без детального вивчення всіх документів.

Одним з перших питання про прославлення бувшого імператора Миколая ІІ підняв бувший «товариш обер-прокурора Святійшого Синоду» князь М. Жевахов, досить суперечлива особистість, яку російська дворянська еліта вважала ставлеником «распутинців». Свою діяльність спроб церковного вшанування останнього російського імператора М. Жевахов почав у 1923-1928 рр., з очорнення російських архієреїв, які в 1917 р. були членами «Святійшого урядового синоду». Зокрема він обвинуватив у підтримці революціонерів одного з перших священомучеників, митрополита Київського і Галицького Володимира (Богоявленського) [25, ст. 288]. Незабаром він розвив свою думку, обвинуватив усю РПЦ у «трагедії Росії»: «Більш вражаючим є те, що в цей момент руйнування православної російської державності, коли руками безумців насильно виганяли благодать Божу з Росії, хранителька цієї благодаті Православна Церква, в особі своїх найвидатніших представників, мовчала. Вона не наважилася зупинити злочинницьку руку ґвалтівників, погрожуючи їм прокляттям і виверженням зі свого лона, а мовчки дивилася на те, як заноситься злочинний меч над священною Главою помазаника Божого і над Росією, мовчки дивиться і зараз на тих, хто продовжує робити свою антихристиянську справу називаючись православним християнином» [26].

У кінці 20-х років, група російських емігрантів-монархістів, створила в «Російсько-Сербському товаристві», одним з активних організаторів якого був той же М. Жевахов, певну релігійну групу, яка в 1930 р. звернулася до Сербської православної Церкви з проханням про канонізацію бувшого російського імператора Миколая ІІ [27, ст. 49]. Однак, не дивлячись на проросійські та антирадянські погляди ієрархії Серб. ПЦ міжвоєнного періоду, отримали відмову. Підставою цієї відмови, крім юрисдикційно-канонічної перешкоди (Романови ніколи не були в юрисдикції Серб. ПЦ), єпископат не знайшов церковних підстав «для визнання долі Миколая Олександровича Романова і його сім’ї такої, яка відповідає критеріям церковного прославлення» [28, ст. 63-64]. Через певні канонічні та політичні реалії міжвоєнного часу, не виявили інтересу до канонізації й архієреї РПЦЗ, хоча і закликали молитися за загиблу сім’ю Романових. Така позиція заховалася в РПЦЗ практично до 50-х років ХХ ст.

Варто також відзначить, що вже в міжвоєнний період організації російської еміграції, які потребували канонізації Миколая ІІ, стояли на позиціях «царебожія», вбачаючи смерть останнього російського імператора «викупну («искупительную») жертву» [29, ст. 31]. Подобна антиправославна позиція, яка роками формувалася у певних колах РПЦЗ [30, ст. 1], через ізоляційну політику її архієреїв, духовенства та вірних, отруїла навіть вище керівництво цієї юрисдикції. Так, глава Російської Зарубіжної Церкви митрополит Анастасій, ще в 1949 р., у казав своїй проповіді: «Настане час, коли людство зрозуміє, нарешті, що наші царствені страстотерпці і всі, хто пішов по їх шляху, будучи вбиті за свідоцтво Правди Божої, принесли себе в жертву очищення за гріхи всього сучасного світу, який загруз у брехні і неправди» [31, ст. 10].

Отже, формування культу шанування Миколая ІІ та його сім’ї, яке в подальшому привело до його канонізації, від самого початку відбувалося в РПЦЗ на ґрунті єресі «царебожія», яка сьогодні осуджена не тільки всіма Православними Церквами, а навіть Московським Патріархатом [32].

Через політичні та часові обставини, вже з 50-х років ХХ ст. РПЦЗ почала відчувати кризу власної ідентичності та її переосмислення. Це було викликано кількома підставами.

По-перше, природним шляхом відійшло багато російських емігрантів першої хвили, які складали основу парафіян РПЦЗ, а багато їх нащадків асимілювалося. Що до другої хвили російської еміграції, яка виявилася на Заході у наслідок ІІ Світової війни, вже не була віддана саме російському православ’ю та монархії.

По-друге, зміна ставлення до РПЦЗ як юрисдикції з боку Константинопольського патріархату та Вселенського Православ’я (перевід її в склад «неканонічних» Православних Церков), а також поява на Заході національних Православних юрисдикцій (як офіційних та і емігрантське-альтернативних), різко звузила можливості поширення її пастви. Крім того, досить велика частина російської діаспори пішла до Московського Патріархату. Одночасно ж, частині вірних інших національностей (переважно англійцям, американцям неросійського походження, французам і італійцям), які через антиекуменічну (акривіяльну), позицію РПЦЗ долучилися до неї, дореволюційна російська ідентичність була чужою.

По-третє, потрібно було показати потенційним прибічникам у СРСР, що РПЦЗ залишається духовним центром російського антибільшовицького спротиву, який «непорушно стоїть на підвалинах відродження великої Російської імперії» [33, ст. 76-81].

Усі ці фактори, разом з втратою надії на швидку зміни влади в СРСР та можливостю возз’єднання з РПЦ МП, сформували нову особливу месіянсько-ізоляціоніську ідентичність РПЦЗ. Вона почала сприймати себе єдиною «неушкодженою Церквою», єдиним носієм ідей «Святої Русі та православної цивілізації». А з цього випливало, що і канонізації святих не тільки можливо, а і потрібно здійснювати без оглядки на інші Православні Церкви, зокрема і на Церкву в СРСР. І якщо митрополит Анастасій намагався утримуватися від такого діяння, як власна канонізація в РПЦЗ (як юрисдикції тимчасової, яка вимушено діє на канонічній території інших Православних Церков), то його наступник, митрополит Філарет (Вознесенський) уже не заперечував проти церковного прославлення святих. Наприклад, ієромонах Євфимій (Логвинов) звертає увагу на те, що канонізація РПЦЗ Іоана Кронштадтського в 1964 р. була прямо пов’язана зі зміною першоієрарха [34, ст. 307, 309].

Також, вже від кінця 70-х на керівництво РПЦЗ міцно тиснула основа її вірних – нащадків перших російських емігрантів. Бо стійкі традиції вшанування монархії і, відповідно, імператорської сім’ї, залишалася серед нечисленних уцілілих нащадків російської аристократії. Таке їх ставлення до фігури Миколи II цілком закономірно, ця частина російської еміграції, особливо ті, хто дізнався про Російську імперію з розповіді батьків та дідів, міцно ностальгувала за красивим життям в Російській імперії і «одягала» свої почуття в релігійну оболонку. Природно, що фігура Миколая II поступово зробилася для цієї групи сакральним символом монархічної державності.

Після зміни власної ідентичності РПЦЗ на таку, яка ґрунтується на засадах «царебожія» та обслуговує політично-ідеологічні потреби російських монархістів, канонізація бувшого імператора Миколая ІІ та його сім’ї як мучеників зробилася для цієї юрисдикції дуже актуальним. Адже цім актом відновлялася сакралізація царської влади (монархії) в Росії, а і сама ідея відновлення Російської імперії. Церковна комісія по канонізації російських новомучеників була створена Архієрейським собором РПЦЗ у 1971 р. [35, ст. 46], однак, навіть у світлі нової ідеології РПЦЗ, це викликало дуже критичну дискусію. Звучали заяви, що до лику святих повинні бути зараховані лише діти імператора, також були заперечення проти канонізації імператриці Олександри Федорівни. Нарешті, викликав суперечки і питання про місце, яке повинна займати в списку новомучеників царська сім’я [36, ст. 31]. Тільки через десять років, 1 листопада 1981 р., Архієрейський собор РПЦЗ відважився канонізувати бувшого російського імператора та його сім’ю як мучеників, хоча собор так і не дав переконуючої відповіді на критичні зауваження противників або (і) критиків цього церковного прославлення. З решти, самі представники РПЦЗ не приховували, що канонізація Миколая ІІ – це канонізація саме Російської імперії, бо «стріляючи в царя і його сім’ю, більшовики стріляли в Святу Русь, яку неможливо уявить без православної імперії та православного царя» [28, ст. 302].

Таким чином, ми можемо зробити наступний висновок: Церковне прославлення бувшого російського імператора Миколая ІІ та його сім’ї, здійснене РПЦЗ 1 листопада 1981 р., є суто політичним актом, який не має нічого спільного з практикою канонізацій Вселенським Православ’ям.

3.2. Вшанування бувшого імператора Миколая ІІ і його сім’ї на території СРСР. Перипетії та дійсні підстави канонізації Московському Патріархаті

Одною з головних підстав канонізації бувшого російського імператора Миколая ІІ і його сім’ї, для Московського Патріархату було ствердження, що «народне шанування царської сім’ї не припинялося всі роки радянської влади». При цьому, посилання йде на досвід т.зв. «катакомбної церкви».

Разом з тим, як переконливо показує відомий російський дослідник О. Беглов, казати про «катакомбну церкву» як про якусь єдину спільноту, об’єднаною одним керівництвом і світоглядом, не доводиться. Реально під цією назвою потрібно розуміти дуже різні громади, як цілком підпільні, так і в складі Московського Патріархату [37]. Природно, що всі вони мали різне ставлення до церковного прославлення Миколая ІІ та його сім’ї.

Таким чином, коли ми кажемо про «вшанування царської сім’ї катакомбною церквою у СРСР», то повинні розуміти дуже нечисленну групу церковних монархістів, для яких події після лютого 1917 р. ідеологічно зводилися до того, що «утримуючий», під яким розуміється православний російський цар, «був вилучений, після чого радянська влада», яка розглядається як «колективний антихрист», «розколола видиму Церкву між емігрантською РПЦЗ і Катакомбною церквою в СРСР». Цікаво, що ця група загалом не бачила і не бачить інших варіантів нормального церковного і політичного життя, крім відновлення православної монархічної Російської імперії, де імператор є очільником РПЦ. Навіть після падіння радянського режиму, розпаду СРСР (які вони вважають продовженням трагедії Російської імперії), об’єднання РПЦ МП і РПЦЗ, вони не приєдналися до Московського Патріархату, а створили «власні юрисдикції» з відповідною церковною ідентичністю, часом навіть єретичною. Отже, посилання на психологію «катакомбників», як на доказ традиції вшанування царської сім’ї, це визнання пошкодженої православної духовності, яка знайшла своє відображення в свідомості ідеології «православного Третього Риму – Російської імперії».

Однак, і в середовищі РПЦ МП була група архієреїв, священиків і вірних, яка почала свій шлях ще за радянських часів, орієнтуючись на літературу і ідеологію РПЦЗ. Саме вона, вже від середини 80-х років ХХ ст., почала вимагати канонізації бувшого російського імператора Миколая ІІ і його сім’ї від священоначалія Московського Патріархату.

Однак, у кінці 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст., єпископат РПЦ МП був майже одностайні в тому, що суто церковні, канонічні підстави для канонізації Миколи II відсутні. Найбільш гостро цю аргументацію озвучував професор Московської духовної академії і семінарії Олексій Осипов [30]. Відповідну позицію зайняв і архієрейський собор РПЦ МП 1990 р.

У подальшому, після багаторічній праці Синодальної комісії по канонізації РПЦ КП, яка була створена в 1992 р., її голова, митрополит Крутицький і Коломенський Ювеналій, у жовтні 1996 року, заявив, що комісія не бачить достатніх підстав для канонізації Миколая II. Ґрунтуючись на висновках комісії, Архієрейський собор 1997 року відмовився канонізувати бувшого російського імператора і його сім’ю. Однак, митрополит Ювеналій, щоб уникнути в’язкої дискусії з консервативною монархічною меншістю собору, вказав на абсолютно церковну причину – немає чудотворіння.

Можливо, що питання про канонізацію Миколая ІІ і його сім’ї було б остаточно «поховано», але в кінці 90-х років відбулася зміна політичного курсу Російської Федерації, які почав набувати явний імперське-великодержавні характер. У новій системі державних координат, РПЦ МП почала займати історичне притаманне їй місце духовно-ідеологічного міністерства, активно розпрацьовуючи і поширяючи ідею «русского мира». Крім того владою Російської Федерації очільникам РПЦ МП була поставлена задача знайти шляхи об’єднання (приєднання) з РПЦЗ, а однією з головних умов з боку РПЦЗ була саме «канонізація останнього російського імператора Миколая ІІ, його сім’ї й новомучеників».

Саме на тлі нових політичних завдань, РПЦ МП були потрібні якісь «переконуючі підстави» для канонізації бувшого російського імператора і його сім’ї. Отже, у період від кінця 1997 і до архієрейського собору Московського Патріархату 2000 р., дивним чином, цілком «неочікувано», виникла ціла «індустрія» чудотворіння навколо Миколая II і його сім’ї: ікони почали плакати, а хворі зцілюватися. Звичайно, це давало підставу очільникам РПЦ МП стверджувати, що перед нами рідкісний, якщо не єдиний випадок в історії Церкви, коли частина пастви не просто поклоняється відомому подвижнику або мученику як святому – що може тривати сотні років без всяких соборних рішень, – а саме в дуже різкій формі вимагає від єпископату канонізації. При цьому, критика цих чудес з боку відомих російських богословів, зокрема професора О. Осипова [38], навіть не розглядалася.

Під «вагою» політичної доцільності, цілком прогнозовано, архієрейський собор РПЦ МП 14 серпня 2000 р., канонізував бувшого російського імператора і його сім’ю, разом з іншими «новомучениками російськими». Одночасно розпочалося активна компанія по поширенню культу Миколая ІІ, особливо у республіках бувшого СРСР, яку підтримувала і влада Російської Федерації.

Отже, рішення архієрейського собору РПЦ МП про канонізацію бувшого російського імператора Миколая ІІ і його сім’ї є цілком політичним, зробленим на догоду неоімперського курсу Російської Федерації.

IV. Вшанування Миколая ІІ як частина гібридної війни РПЦ МП проти України та Київського Патріархату

Як ми вже відзначали вище, у кінці 90-х років ХХ ст. політика Росії (Російської Федерації) остаточно повернулася до імперської моделі, яка передбачала повернення політичного протекторату над бувшими республіками СРСР, а в довготривалої перспективі – як мінімум повернення до кордонів СРСР. Одним з найбільш активних і дієвих інструментів цієї політики зробився Московський Патріархат, який, через свої закордонні структури, активно проводив русифікацію та насадження ідеї «русского мира» у вигляді концепції «слов’янської єдності братніх народів», «спільної історії» та інших відповідних гасел. Не було виключенням і відділення Московського патріархату в Україні, яке маскувалося під назвою «Українська Православна Церква». Сьогодні вже ніхто не має сумнівів, що РПЦ МП відіграла і продовжує відігравати одну з ключових ролей у справі анексії Криму та війні на Донбасі, виступаючи фактично п’ятою колоною Кремля, ведучі гібридну війну проти України та Українського Православ’я – Української Православної Церкви Київського Патріархату. І у цій війні питання вшанування нових російських святих, найперше  бувшого імператора Миколая ІІ та його сім’ї, має часом ключове значення.

4.1. Церковне вшанування Миколая ІІ – міна під незалежність та національну самоідентифікацію України

Виношуючи плани розширення Російської Федерації до кордонів СРСР, її керівництво добре розуміло, що радянсько-комуністична модель, яка б будувалася на ідеї «відродження СРСР», в Україні (загалом і в інших колишніх республіках) може привабити хіба частину маргіналів. Бо українське суспільство дуже добре пам’ятає Голодомор, політичні репресії та інші «радості» радянської влади. Саме тому, плануючи використання РПЦ МП у якості інструменту гібридної війни, було вирішено проводити ідеологію «русского миру» через політичні «антирадянські» канонізації, однією з яких є канонізація бувшого російського імператора Миколая ІІ та його сім’ї. І це був дуже вірний хід з боку РПЦ МП, адже той, хто піддався на цю духовну провокацію Московського Патріархату, відразу підсвідомо визнає наступне:

1) Приймаючи канонізації РПЦ МП, особливо новітнє-політичні, ми визнаємо, що Російська імперія була також і матірною державою для українців, у якій їм було дуже добре жити під владою російських імператорів. Що у нас одна історія, однакові святі, одна Церква та, у кінцевому  висновку, ми «один народ». Згадайте, що основним тезисом шанувальників Миколая ІІ є слова «наш государь».

2) Оскільки, акт канонізації Миколая ІІ є, як мінімум, і актом «реабілітації» Російської імперії, то приймаючи його ми визнаємо, що ті патріоти України, які змагалися за її незалежність проти Росії, у тому числі і гетьман І. Мазепа, є дійсно злочинцями. Особливо це стосується українських визвольних змагань 1917-1921 рр., бо війна йшла не тільки проти більшовиків, а і проти білих армій, які бажали реставрації Російської імперії.

3) Російська Федерація вже давно визнала себе правонаступницею Російської імперії. Отже, коли Миколай ІІ «наш государь», то цілком законно, що його державні спадкоємці повертають собі землі імперії. Таким чином, і анексія Криму, і війна на Донбасі набувають  цілком інший, вигідний нашому ворогу зміст.

Отже, як що ми вшановуємо бувшого імператора Миколая ІІ, то  реально виступаємо проти незалежної України.

4.2. Прийняття акту церковного вшанування Миколая ІІ – міна під канонічне визнання Українського Православ’я–Української Православної Церкви Київського Патріархату.

Деякі прибічники шанування бувшого російського імператора Миколая ІІ, у тому числі клірики та вірні УПЦ КП, обґрунтовують свою позицію тим, що «він прославлений Повнотою Православної Церкви». Але саме цім вони несвідомо допомагають Московському Патріархату в боротьбі з Українським Православ’ям – Українською Православною Церквою Київського Патріархату. Для розуміння цього варто  зануритися в православне канонічне право.

Так, коли ми кажемо про канонічне право, ми мусимо відрізняти загальне канонічне право, яким керуються всі Православні Церкви, та юридичні церковні акти окремих Помісних Православних Церков (т.зв. юрисдикційне право). Тобто рішення, навіть соборні, однієї православної юрисдикції не є обов’язковими для іншої. Це випливає з загального канонічного права, зокрема 34 правилом Святих Апостолів, інших соборних постанов, які обмежують владу архієрея виключно дорученою єпархією, а також предстоятелів – тільки власною юрисдикцією [39, ст. 82-86]. Отже, рішення однієї Помісної Православної Церкви (анафема, заборона в служінні, літургійні нагороди, визнання святих і т.д.), можуть не мати авторитету права в інших юрисдикціях. Як приклад можна привести соборне рішення Ієрусалимського патріархату про припинення євхаристійного спілкування з Румунською Православною Церквою, яке, однак, не перервало співслужіння інших Православних Церков з Рум. ПЦ.

Що до сучасної практики канонізації святих окремою Православною Церквою, то після соборного звершення цього акту, іншим Православним Церквам розсилається відповідне рішення. Кожна окрема Православна Церква виносить власне рішення про включення (або не включення) кожного конкретного святого в юрисдикційний календар. Тільки в разі позитивного рішення, клір та вірні окремої ПЦ отримують право на церковне вшанування. При цьому, публічне церковне вшанування святих іншої юрисдикції без (або до) рішення синоду (архієрейського собору) грозить клірикам канонічним покаранням. Наприклад, Болгарська Православна Церква послідовно відмовляється вписати у свої загальні календарі пам’ять Візантійського імператора Василія ІІ Болгаробійці (+ 15 грудня 1025), хоча він особливо вшановується Константинопольським патріархатом та Еладською Православною Церквою як благовірний імператор, а за його церковне вшанування було покарано кілька грецьких священиків БПЦ.

При цьому, навіть для мучеників (новомучеників), які дійсно потерпілі за віру та були канонізовані в ХХ – ХХІ ст.ст, не може бути вжито посиланням на те, що в давнину «визнання мученика святим не вимагало офіційної санкції церковної влади». Бо вже, як мінімум з кінця XVII ст., Вселенське Православ’я вже мала діючу практику прийняття рішень в області канонізації, і не немає ніяких підстав повертатися в епоху раннього християнства.

Здійснюючі самочинне (без відповідного рішення Священного синоду УПЦ КП) церковне прославленням бувшого російського імператора Миколая ІІ та його сім’ї, кожний вірний, а найперше клірики УПЦ КП, мусять пам’ятати, що «автоматичне визнання юрисдикційного права іншої Православної Церкви в любому проявленні або факті, несе логічне прецедентне  автоматичне визнання всіх юрисдикційних правових актів цієї Православної Церкві» [40, ст. 88-89].

Виходячи з цього, ми мусимо зробити наступний висновок: Як що хтось на свій розсуд визнає канонізацію Миколая ІІ і його сім’ї, здійснену РПЦ МП (РПЦЗ), то він підсвідомо, де-факто, визнає і інші рішення Московського Патріархату (РПЦЗ), зокрема незаконну, політичну анафему Святійшому Патріарху Київському і всієї Руси України Філарету, канонічні покарання бувшим священикам РПЦ МП, які перейшли в УПЦ КП, відсутність благодаті та не справжність усіх Церковних Таємниць, що звершує УПЦ КП та інші абсурдні рішення РПЦ МП (МПвУ), які є її «соборними рішеннями» (повнотою цієї Церкви).

V. Висновок

Одною з визначальних відзнак кожної Помісної Православної Церкви є її «власний» сонм святих. Ці святі, які є нашими предками, показують нам шлях спасіння, моляться за нас перед Престолом Божим. Наше православне шанування святих угодників Божих випливає з переконання, що всі ми, котрі спасаються і вже спаслися, живі і померлі, складаємо єдину Божу родину. Церква – це велике суспільство, що охоплює видимий і невидимий світ. Вона – величезна, вселенська організація, побудована на принципі любові, в якій кожен повинен піклуватися не тільки про себе, а й про благо і порятунок інших людей. Святі – це ті люди, які за свого життя більше за інших виявляли любов до ближніх.

У Православній Церкві святим поклоняються, будуть на їх честь храми, запалюючи світильники і здійснюючи кадіння перед їх іконами, а також цілуванням цих ікон і колінопреклоніння. Подібне ставлення пояснюється зв’язком святих з Христом, і, таким чином, через поклоніння святим віруючий поклоняється Богові, «чудового у святих своїх» (Пс. 67:36). При цьому саме шанування святих угодників не применшує викупної Жертви Христа і Його Честі. Слава, що віддається святим, є насправді Христоцентричною.

Однак, Російська Православна Церква, яка від часу свого відділення від Київської митрополії Константинопольського Патріархату де-факто зробилася духовним відомством Московського царства, а потім Російської імперії, завжди найперше обслуговувала політичні потреби Російської держави. Не змінилася її роль і в Російської Федерації, де вона обслуговує імперські амбіції керівників держави, зокрема анексію Криму та війну на Донбасі.

Отже, ми мусимо визнати – Російська Православна Церква Московського Патріархату та її відділення в Україні є активними учасниками гібридної війні проти нашої Батьківщини. Одним з інструментів цієї війни з’являються і політичні канонізації, особливо розповсюдження шанування цих псевдосвятих серед свідомих українців. Не є виключенням і канонізація бувшого російського імператора Миколая ІІ. Справжніми підставами культу імператора Миколи II як святого носять нерелігійна характер. Це ностальгія по минулій імперії, неприйняття незалежності України та інших країн булого СРСР, бажання відродження Російської імперії, прихильність монархічної ідеології, симпатії до ідей «русского мира».

Посилання:

1. Живов В. М. Святость. Краткий словарь агиографических терминов. Москва, 1994.

2. Πατριάρχης Μαξίμ. Προσωπικά αγιότητα. Κωνσταντινούπολη 1946/1991.

3. Николай Второй очень любил собак и котов и прочих животных… Убивать / http://fishki.net/1929309-nikolaj-vtoroj-ochen-ljubil-sobak-i-kotov-i-prochih-zhivotnyh-ubivat.html

4. Фортунатов В.В. Отечественная история: Учебное пособие для гуманитарных вузов. СПб, 2009.

5. Палеолог М. Царская Россия накануне революции. М., 1991,

6. митрополит Вениамин (Федченков). На рубеже двух эпох. М., 1994.

7. Материалы, связанные с вопросом канонизации Царской семьи. М., 1996.

8. Шавельский Г.И. Воспоминания последнего протопресвитера русской армии и флота. Т.2, Нью-Йорк.1954.

9. Виктор Острецов. Масонство, культура и русская история. М, 1998.

10. Император Николай II и православие. Сборник статей. М., 1995.

11. Нилус. На берегу Божьей реки.Ч.2. Сан-Франциско, 1969.

12. Дневники Императора Николая II. М., 1991.

13. Церковь и общество. 1998. №3.

14. Алферьев В. В. Император Николай II как человек сильной воли. Джорданвилль, 1983.

15. Утверждённая грамота об избрании на Московское государство Михаила Фёдоровича Романова. М., 1906

16. Интервью митр. Нижегородского Николая Кутепова // Независимая газета, раздел Фигуры и лица, 26.4.2001.

17. Польский Михаил, протопресвитер. Новые мученики Российские. Джорданвилль, 1949-1957. 2. Т.

18. The new martyrs of Russia. Montreal, 1972.

19. Инокъ Всеволодъ (Филипьевъ). Путь святыхъ отцовъ. Патрологія. Джорданвилль, М., 2007

20. Основания для канонизации царской семьи из доклада митрополита Крутицкого и Коломенского Ювеналия, председателя Синодальной комиссии по канонизации святых // http://www.pravoslavie.ru/sobytia/sobor/juvenalij.htm

21. Воспоминания А. П. Балка. Дневник последнего петроградского градоначальника. // Русское прошлое. Вып. 1. Ленинград, 1991.

22. Постановление о прекращении уголовного дела № 18/123666-93 «О выяснении обстоятельств гибели членов Российского императорского дома и лиц из их окружения в период 1918-1919 годов». // http://www.nik2.ru/documents.htm?id=266

23. Жильяр П. Трагическая судьба Русской Императорской Фамилии. Таллин, 1991.

24. РГИА (Російський Державний Історичний Архів). Ф. 1329. Оп.1. Сп.191. л.16-17

25. Жевахов Н.Д. Воспоминания товарища обер-прокурора Св. синода князя Н.Д. Жевахова. Т.1. Сентябрь 1915 – март 1917. М. 1993.

26. Князь Николай Жевахов. Причины гибели России. 14/27 мая 1928 г. // http://www.omolenko.com/publicistic/zhevahov.htm

27. Шаргунов А. Чудеса царственных мучеников. М. 1995.

28. Материалы международной конференции «Россия и Сербия». СПб., 1994.

29. Гендриков П. Государь Император Николай Александрович и его Августейшая семья / / Двуглавый орел. 1927. № 3.

30. От Народно-монархического объединения Русскому Зарубежному Церковному Собору с участием клира и мирян // Царский вестник. 1938. № 617

31. Слово, произнесенное митрополитом Анастасием / / Церковная жизнь. 1949. № 5-6.

32. Протоиерей Петр Андриевский. Ересь царебожия // http://www.blagogon.ru/articles/223/

33. Митрополит Филарет (Вознесенский). Избранное (проповеди, статьи, речи). М., 1992.

34. Евфимий (Логвинов), иером. Об отношении митрополита Анастасия (Грибановского) к прославлению во святых Русской Зарубежной Церковью святого праведного Иоанна Кронштадтского. М., 1991.

35. Определения Архиерейского Собора Русской Православной Церкви заграницей / / Церковная жизнь. 1971. № 7-12.

36. Семененко-Басин И. Культ Императора Николая II в традициях российского православия ХХ — начала XXI в. // Религиоведения. №3, 2009.

37. А. Беглов. Понятие «Катакомбная церковь»: мифы и реальность // http://sergievhram.ru/men-readings/men-readings-2006/beglov/

38. Профессор Московской духовной академии А.И. Осипов. О канонизации последнего русского царя. // http://www.pro-zarya.narod.ru/osipov_o_kanonisazii.html

39. Святослав Чокалюк. Канонічні вимоги до священичого служіння. К., 2009.

40. The Canonical Tradition of the Orthodox Church. Athens, 1996.

прот. Сергій Горбик


http://kyiv-pravosl.info/2017/08/02/hibrydna-vijna/


Категорія: Цікаве та корисне | Додав: Prytyska | Теги: Цікаве та корисне
Переглядів: 53 | Завантажень: 0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Храм Миколи ПритискиОфіційний веб-сайт
^ Вгору ^