Неділя, 17.12.2017, 01:34
Вітаю Вас Гість
Реєстрація
Вхід










Головна » Файли » Цікаве та корисне

Православ`я - надія народів Європи
23.03.2014, 03:06
а) Вступ
Єдина Європа 21-го століття знаходиться в пошуку своєї ідентичності. «Європейська самобутність - ідентичність» не була важливою проблемою, оскільки її формували лише економічні та політичні чинники.

Однак з тих пір, як культурні і, особливо, релігійні чинники довелося вирішувати з точки зору пошуку цієї ідентичності, розгорнулися серйозні дискусії, виникли напружені розбіжності і гострі конфлікти щодо того, щоб «Європейська конституція» не відображала в собі християнської ідентичності Європи.

Але що означає «християнська ідентичність - самобутність Європи» для нашого православного народу? Наскільки християнською є «християнська ідентичність Європи»?

Ті люди, які з добрих спонукань ведуть боротьбу за зміцнення християнської ідентичності Європи часто говорять про неї, ніби це історичний факт або код християнських принципів і цінностей, які могли б привести до зближення християнських народів за допомогою екуменічних міжхристиянських контактів і діалогів.

Християни Європи прагнуть зберегти себе на законодавчому рівні, оскільки вони побоюються можливості зміни релігійного забарвлення на їхньому континенті, спотворення християнського вигляду через зміни в області народонаселення (міграції т.д.), або виключення християнських "міжхристиянських" організацій з центрів прийняття рішень в Європі. Слідуючи за тією ж логікою, а також по ряду пропозицій офіційних представників Православної Церкви робиться акцент на зміцненні законодавчо - інституційної християнської присутності в Європі.

У цій доповіді наголошується, що Православна самосвідомість не дозволяє нам ігнорувати той факт, що Православ'я не могло б не складати разом із західним християнством якусь «християнську ідентичність», але, навпаки, наш обов'язок полягає в тому, щоб підкреслити, що Православ'я є забутою в Європі первісної вірою, яка повинна колись скласти нову християнську ідентичність.


б) Православ'я: дар Божий, а не національна сила

Живучи в оточенні Святої Гори і в тій духовній атмосфері, яка її створює, ми відчуваємо, що наша Православна спадщина не повинна вимірюватися мірками цього світу. В останні роки ми стаємо свідками проявів благоговіння, благочестя і глибокої віри паломників на Святій Горі, багато з яких приходять сюди, докладаючи великих зусиль і роблячи великі витрати, приїжджаючи з єдиновірних країн Балканського півострова і з Росії.

У свідомості всіх цих благочестивих православних християн, а також і тих, хто представляє їхні країни, Православ'я не має того звичайного розуміння, який йому надають ті, що дивляться на нього або сприймають його по чисто ідеологічних і соціальних критеріях, тобто звикли дивитися на наше Східне антизахідне «православне» походження паралельно з мусульманським, або вважають Православ'я національною силою народів, які є його прихильниками.

Проте, хоча ми, православні, створюємо подібне враження через наші недосконалості і спільні невдачі та промахи, все ж ми маємо глибоко вкорінену в собі свідомість і переконаність у тому, що Православ'я є для нас чимось дуже істотним, небесним, непорушним: воно є неоціненним даром Святого Триєдиного Бога світові, що був «одного разу переданого святим» (Іуд. 3), та який наша Православна Церква зберігає недоторканим і цілим, без всіляких єретичних спотворень, зберігаємо численними жертвами й у важкі часи, і тому не втрачаємо надії на вічне життя.

На православні народи була вилита ​​Святим Богом особлива милість, щоб вони несли печать православного святого хрещення, щоб ми причащалися святої Православної Євхаристії, щоб ми смиренно слідували догматичному вченню святих семи Вселенських соборів як унікальному шляху спасіння, щоб ми дотримувалися «єдності духа в союзі миру» (Еф. 4, 3). Ми сповідницьки несемо скарб Православної віри «в наших глиняних посудинах» (2 Кор. 4, 7), зробивши в них вмістилище для благодаті Божої, для слова «в нашому упованні» (1 Пт. 3, 15).

Наша Православна Церква є не просто осередком - кивотом нашої національної історичної спадщини. Перш за все і головним чином вона є Єдиною, Святою, Вселенською і Апостольською Церквою.

Щоб не втратити надії на вічне спасіння в Христі у важкі історичні епохи православні народи Балкан оберігали свою Православну віру жертвою тисяч новомучеників, які протистояли як ісламізації, так і уніатству [2]. Тому нещодавно, після розвалу атеїстичних режимів, активне насадження та розповсюдження уніатства і діяльність неопротестантських сповідань в православному середовищі стало для православних серйозним викликом. І цим викликам необхідно протистояти, оскільки в черговий раз під загрозу поставлено спасіння плаваючих по морю душ, «за яких помер Христос» (див. Рим. 14, 15).

в) Синкретичний екуменізм

У західному суспільстві, яке складається з традиційних римо-католиків і протестантів, де існують і діють православні парафії, православна присутність повинна мати скромне свідчення про справжнє християнство, яке знищили ці спільноти через відхилення папства і протестантизму від апостольської віри.

Кожен раз, коли ностальгічний пошук неспотвореної християнської віри вінчається поверненням інославного християнина в обійми Єдиної, Святої, Вселенської і Апостольської Церкви, Православної, тим самим засвідчується про місіонерську природу Церкви. Інославні, що повертаються в Православну Церкву не залишають якусь церкву, щоб стати прихильником іншої церкви, як помилково вважається. Насправді, вони залишають певну антропоцентричну церковну форму і знову знаходять одну і єдину Церкву Христову, стають чадами тіла Христового і знову знаходять орієнтир для подорожі шляхом досягнення обоження.

На жаль, в протилежному напрямку рухається синкретичний екуменізм, який виражають офіційні органи так званого екуменічного руху і носії папацентричного екуменізму. Тому вони переглядають православну екклезіологію і слідують протестантській «теорії гілок» або новітній римо-католицькій теорії «церков - сестер», вони вважають, що Істина Апостольської віри, частинами зберігається у всіх християнських церквах і конфесіях. Тому вони спрямовують свої старання на те, щоб здійснити побудову якоїсь видимої єдності християн, незалежно від ступеня глибини єдності у вірі.

У цьому сенсі це екуменічне «богослов'я» зрівнює православне Хрещення (з трьома зануреннями) з римо-католицьким кропленням, розглядає єресь Filioque в догматичному плані як рівноцінну православному вченню про сходження Святого Духа тільки від Отця, тлумачить першість влади (τὸ πρωτεῖο ἐξουσίας) Римського папи як першість служіння (τὸ πρωτεῖο διακονίας), теологуменом іменує православне вчення про розрізнення енергії і сутності в Бозі та вчення про нетварність Божественної благодаті, і т.д.

Йдеться про якийсь поверхневий і легковажний екуменізм, про який точно і влучно написав пріснопам'ятний о. Димитрій Станілеа:

«Через величезне прагнення до єдності час від часу з'являється якийсь легковажний ентузіазм, який вірить у те, що його можна в дійсності здійснити і знову створити без будь-яких труднощів за допомогою чуттєвої та емоційної розпаленості. Створюється навіть певний дипломатичний компромісний спосіб мислення, який вважає, що він може послужити примиренню при обопільних поступках в догматах або головним чином в тих положеннях, які утримують церкви розділеними...»

Одночасно протестантські конфесії, які дійшли аж до заперечення основоположних догматів віри (історичності Воскресіння Христового, приснодівства Богоматері і т.д.) і прийняття антиєвангельскої моралі (гомосексульні "шлюби" і т.д.), прирівнюють до рамок Всесвітньої Ради Церков найсвятіші помісні Православні Церкви. Теорія «деміфологізації», або «богослов'я» «Смерті Бога», висвячення жінок в священні ступені, гомосексуальні "шлюби", безсумнівно все це не становить ті сторони, які визначають нашу християнську ідентичність.

Протестантизм увійшов в стан найглибшої кризи віри. Френк Шеффер (Frank Schaeffer), це відомий американський протестант, який після багатьох років напруженого особистого пошуку став православним у своїй книзі Dancing Alone, The Quest for Orthodox Faith in the Age of False Religion, Regina Orthodox Press, Salisburg, USA (В пошуках Православної віри у Вік фальшивих релігій), дає багато цікавих відомостей, які розкривають глибину відпадання протестантизму від Істини Єдиної, Святої, Вселенської і Апостольської Церкви.

г) Наслідки міжхристиянського, міжрелігійного синкретизму

Природним продовженням і неминучим наслідком міжхристиянського синкретизму є міжрелігійний синкретизм, який визнає можливість спасіння всіх тих, хто належать до однієї з монотеїстичних релігій. Православний єпископ написав, що «за своєю глибиною, будь-яка церква або будь-яка мечеть... прагнуть до досягнення людиною тієї ж духовної гідності» [3]. Міжрелігійний синкретизм не сумнівається навіть у тому, що всі релігії світу мають спасительні шляхи, і визнає це. [4] Ще кілька років тому професор Афінського університету написав, що він міг би запалити свічку перед іконою Богоматері точно так само як і перед статуєю одного з божеств індуїзму.

Православні єпископи, клірики і богослови, на жаль, відчувають вплив цього синкретичного способу мислення. Їхні богословські погляди, які вислуховують обмирщенні правителі та інтелігенція, як правило слухаються і визнаються як православні. Однак вони сприяють тому, щоб цей образ мислення подолав вузькі межі їх особистісних поглядів і склав «лінію», спрямовану до певної мети і прагнень. У цій перспективі любов, за будь-якого ставлення до догматичної істини, створює критерій єдності християн, в той час як перебування на традиційних православних богословських позиціях не схвалюється і освистується як прояв нетерпимості, ворожнечі та фундаменталізму.

Екуменічний менталітет вибудовує образ-тип якоїсь по виду християнської ідентичності Європи, а це засвідчується характерними «обіцянками» представників християнських церков, які підписали Екуменічну Хартію 22 квітня 2001 р. [5].

Однак ця «християнська» ідентичність Європи вельми далека від справжньої християнської ідентичності європейських народів. Необхідно рішуче вказати на те, що Європа поступає несправедливо, коли приєднується до ідентичності, яка не істинно християнська, а лише є такою по виду. Нездорове, спотворене християнство не є християнством катакомб Рима, свмч. Іринея Ліонського, православних ченців Шотландії та Ірландії, яким є головним чином християнство першого тисячоліття. Спотворене християнство не змогло захистити Європу від вторгнення в її суспільство нехристиянських поглядів і моралі.

Вже відомо, що багато європейців втомилися від сухого раціоналізму, вони відчувають ностальгію за втраченою містикою, і тому з розпростертими руками приймають мусульманство, буддизм чи індуїзм, віддаючись окультизму або прагнуть до метафізичних дослідів рухів Нової Ери. Повідомляється, що тільки в Італії діють близько 500 мусульманських мечетей, в той час як у Франції близько 5 % населення є мусульманами.

Православна Церква містить істину. Центром її є Христос. У ній все носить боголюдський характер, тому що все, що приноситься Господу Богочоловіку стає Боголюдським, освячується нетварною благодаттю Святого Духа. Тому вона змогла дати спокій душам, які шукають з добрих спонук свободи від задушливих кліщів раціоналізму, науковості, матеріалізму, ідеалізму, технократії. Отже не слід втягувати Православ'я в синкретичну воронку, не слід позбавляти надії всього світу.

На нас православних пастирях і православних віруючих лежить обов'язок зберігати священну спадщину нашої Православної віри. Апостол народів (ап. Павло, ПО) наказує пресвітерам Ефеса і пастирям Церкви аж до сьогоднішнього дня: «Пильнуйте себе та всієї отари, в якій Святий Дух вас поставив єпископами (тими, хто наглядає, пер.) пасти Церкву Господа і Бога, яку Він придбав Собі власною кров'ю». (Діян. 20, 28). І сам він говорить віруючому народу Фессалонік і всієї Церкви: «браття, стійте й тримайтеся передань, яких ви навчились» (2 Сол. 2, 15).

д) «Мертве море» «цивілізованого» ідолопоклонства

Старий Світ в області віри зазнав невдачі. Нова Ера більш ніж відкрито несе загрозу європейським суспільствам їх розхристиянізацією. І не дивно. Європа обернулася до Христа спиною, немов Його вигнала, як влучно зауважує Достоєвський вустами Великого Магістра [6] і свт. Миколай Жичський (Сербський) [7].

Православній Церкві необхідно явити свій благодатний дар і свою місію, проповідувати народам Європи, що, якщо існує щось, що може врятувати Європу в цей критичний момент її історії, так це Православ'я.

Не позбавляймо Православну Церкву можливості принести цю спасительну звістку народам Європи, зрівнюючи Православну віру з єресями в заплутаній і неясній перспективі примари синкретичного екуменізму. Ми можемо лише сприяти здоровому, абсолютно православному екуменізму, відкриваючи для інославних християн таїнство Богочоловіка і Його Церкви, і сповіщати разом з блаженної пам'яті сповідником старцем Іустином Поповичем:

«Вихід з усіх тупиків, гуманістичних, екуменічних, папістських - історичний Богочоловік Господь Ісус Христос і Його історична будівля, Церква, для якої Він є вічним Главою, а вона Його вічним Тілом. Апостольська, Святоотцівська, Святого Передання, святих Соборів, Кафолична Православна віра є ліками для повстання з усіх єресей, які би ми не називали. З остаточного аналізу всякої єресі виходить, що кожна з них ставить людину на місце Богочоловіка, протиставивши її Богочоловікові через людину. Цим відкидається і заперечується Церква...

Єдиним порятунком від цього є апостольська боголюдська віра, тобто всеціле повернення на боголюдський шлях святих Апостолів і Святих Отців, це означає повернення до їхньої непорочної православної віри і до Богочоловіка Христа, до благословенного боголюдського життя в Церкві Духом Святим, до їхньої свободи в Христі...

В іншому випадку, без апостольського і святоотцівського шляху, без слідування апостолам і Святим Отцям ми відступаємо від єдиного істинного Бога всього світу, і поклоніння єдиному істинному і вічно живому Богу, від Богочоловіка і Спасителя Христа, і безсумнівно, що людина потоне в мертвому морі європейського цивілізованого ідолопоклонства, і замість живого і справжнього Бога вона поклониться фальшивим ідолам цього віку, в яких немає ні спасіння, ні воскресіння, ні обоження для сумної сутності, яку називають людиною». [8]


Αγιον Ορος , 24 Μαρτίου 2006

Свята Гора Афон, 24 березня 2006р.

1. ᾿Εφημερ. «Χριστιανική», ἀριθ. 725 (1038)/6.4.2006, σελ. 6-7. ᾿Επιμελ. καὶ ὑπογραμ. ἡμετ.

2 ᾿Αρχιμ. Γεωργίου Καψάνη, Καθηγουμένου ῾Ιερᾶς Μονῆς ῾Οσίου Γρηγορίου Αγίου ῎Ορους, «῾Η ᾿Εκκλησιολογικὴ Αὐτοσυνειδησία τῶν ᾿Ορθοδόξων ἀπὸ τῆς ῾Αλώσεως μέχρι τῶν ἀρχῶν τοὺ 20οῦ αἰῶνος», στὸν συλλογικὸ τόμο Εἰκοσπενταετηρικὸν (ἀφιέρωμα στὸν Μητροπολίτη Νεαπόλεως καὶ Σταυρουπόλεως κ. Διονύσιο), Θεσσαλονίκη 1999, σ. 124. Βλ. ἐπίσης ᾿Αθανασίου Γέβτιτς, ἐπισκόπου Βανάτου (πρώην Ζαχουμίου καὶ ᾿Ερζεγοβίνης), «῾Η Οὐνία ἐναντίον τῆς Σερβικῆς ᾿Ορθοδοξίας», στὸν συλλογικὸ τόμο ῾Η Οὐνία χθὲς καὶ σήμερα, ἐκδ. «῾Αρμός», ᾿Αθῆναι 1992. Περὶ τῆς δραστηριότητος τῆς Οὐνίας στην Τρανσυλβανία, βλ. 30 Βίοι Ρουμάνων ῾Αγίων, ἐκδ. «᾿Ορθόδοξου Κυψέλης», Θεσ/νίκη 1992, σ. 123.

3 ᾿Ορθοδοξία καὶ ᾿Ισλάμ, ἔκδ. ῾Ιερᾶς Μονῆς ῾Οσίου Γρηγορίου 1997, σ. 16.

4 Там же, с. 9-11

5 Βλ. περιοδ. «᾿Απόστολος Βαρνάβας», Λευκωσία Κύπρου, τ. 10/2001, σ. 411-423.

6 Ф. Достоевский. Братья Карамазовы.

7 ᾿Αρχιμ. ᾿Ιουστίνου Πόποβιτς, ᾿Ορθόδοξος ᾿Εκκλησία καὶ Οἰκουμενισμός, ἔκδ. «᾿Ορθόδοξος Κυψέλη», Θεσ/νίκη 1974, σ. 238 καὶ 251-252.

8 Там же, стр. 256-257

архімандрит Георгій (Капсаніс), ігумен монастиря прп. Григорія, Свята Гора Афон

Переклад українською: Православний Оглядач

Категорія: Цікаве та корисне | Додав: SERGIY_89 | Теги: Цікаве та корисне
Переглядів: 2158 | Завантажень: 0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Храм Миколи ПритискиОфіційний веб-сайт
^ Вгору ^