П`ятниця, 04.12.2020, 06:45
Вітаю Вас Гість
Реєстрація
Вхід










Головна » Файли » Цікаве та корисне

Православ’я і Сталін. Хто він: кат чи спаситель Церкви?
01.11.2013, 00:34
7 листопада виповнюється чергова річниця так званої Великої Жовтневої Соціалістичної Революції в Петрограді. Так її почали називати СССР лише згодом, а спочатку це був всього лиш «жовтневий переворот». До влади прийшла партія більшовиків, майбутніх комуністів, на чолі з Володимиром Леніним.

Проте вождь «світового пролетаріату» довго не пожив, і помер від страшної хвороби на початку 1924 року. Партію і країну на три десятиліття очолив Йосиф Сталін, його «друг і соратник». Саме він став втілювати ідею побудови комуністичного раю на землі, в якому не мало бути місця, в першу чергу, православним християнам.

Тому для нас важливо замислитися над питанням: чому для дуже багатьох у Руській Православній Церкві Сталін залишається однією з найбільш не тільки значних, але саме позитивних фігур у ХХ столітті?
Над цим питанням свого часу розмірковував в одному із своїх інтерв’ю священик РПЦ, протоієрей, викладач Санкт-Петербурзької Духовної Академії, церковний історик і публіцист, отець Георгій Митрофанов.

Вже понад пів року отця Георгія майже не стало чути в ЗМІ, оскільки, як повідомлялося раніше, Московський Патріарх Кирил (Гундяєв) попросив його утриматися від публічних коментарів, нібито, на деякий час. Цю інформацію пізніше підтвердив і сам о. Георгій Митрофанов. Вочевидь, петербурзький священик – історик говорив публічно те, що було дуже не до вподоби в Московській патріархії. Та повернемося до нашої теми про Сталіна.

Розгляньмо приклад. Багатьох неймовірно вразили слова грузинського патріарха Іллі ІІ про Сталіна, які він сказав в одному із своїх нещодавніх інтерв’ю.

Журналіст запитала Предстоятеля Грузинської православної Церкви про його думку щодо постаті Сталіна (http://www.pravoslavie.ru/smi/63150.htm):

- Напевно, Ви помітили, що чим далі від епохи Сталіна в Росії, тим більше Сталін стає уособленням, якщо не справедливого державного устрою, то принаймні чогось правильного. А в Грузії мені багато хто говорив, що взагалі не вважають його навіть в повній мірі грузином, що він був зросійщеним грузином.

- Патріарх Ілля ІІ: Коли він помер, я був студентом Духовної семінарії. І ми всі стояли в актовому залі і плакали, коли ховали його.

Про особистість Сталіна, нам багато чого розповідав наш ректор отець Костянтин Ружицький. А він чув це все від Святішого Патріарха Алексія I (Симанського). Алексій I, Патріарх Московський і всієї Русі, був винятковою людиною, дуже великої культури і дуже великої духовності. Він дуже поважав і дуже любив Сталіна.

Одного разу, під час прийому, коли Сталін приймав його, Патріарха Сергія, митрополита Миколая (Ярушевича) і протопресвітера Миколи Колчіцького, то каже: «Які потреби маєте?» І вони відповіли, що ми дякуємо, що ви дозволили відкрити храми. А він відповів: «Ні, цього не достатньо. Відкривайте Духовні семінарії та академії». Він сам це сказав. Адже він і сам був семінаристом. Він знав ціну духовної освіти.

Сталін - це видатна особистість. Такі народжуються рідко. Він знав значення, світове значення Росії.

- А що зробив Сталін для Грузії ? Мені навіть висловлювали думку, що Сталін ніяк не дбав про Грузію, міг би зробити для неї більше. Хоча, наскільки я знаю, навіть храми були відкриті при ньому.

- Він для всіх був однаковим, до всіх ставився однаково. Він не виділяв Грузію якось особливо. Але під час Другої світової війни в процентному відношенні більше всіх загинуло грузинів. Він був віруючим, особливо наприкінці. Так я думаю (кінець цитати).
Коментувати подібні заяви важко, бо не розумієш, як церковнослужитель може думати таким чином, не кажучи вже про те, щоб заявляти подібні речі публічно. Читачам робити свої висновки. Але для цього треба мати більше достовірної інформації про те, як насправді ставилася ця «видатна», «віруюча» людина до Православної Церкви.

Шквал історичної, і псевдоісторичної інформації зробив своє чорне діло. Сьогодні про наше минуле можна почути все що завгодно, інформації вистачає на будь-який смак.

Саме тому, щоб принаймні хоч якось врівноважити навколоцекрвоне міфотворство, яким нерідко, на жаль, спекулюють прихильники і вороги сталінізму, критики та симпатики РПЦ, ми пропонуємо вам ознайомитися із уривками з інтерв’ю отця Георгія Митрофанова, який намагався відповісти на запитання: чому все ж таки для дуже багатьох у Руській Православній Церкві Сталін залишається однією з найбільш не тільки значних, але саме позитивних фігур у ХХ столітті?

О. Георгій Митрофанов:

- Я б тут відзначив ряд дуже серйозних причин. Перш за все, треба собі віддавати звіт в тому, що при загальній малоосвіченості нашого церковного народу це, на жаль, стосується і духовенства, в нашому церковному середовищі існують різного роду історичні міфи, які заміняють реальне історичне знання.

Існує цілком чіткий міф, згідно з яким головними гонителями Церкви виступали Ленін, Троцький, Свердлов, а Сталін, який після смерті Леніна справді вступив у боротьбу з Троцьким, з низкою інших високопоставлених партійних функціонерів, починає розглядатися як людина, що не тільки в процесі своєї політичної боротьби з конкурентами знищувала політичних супротивників, але свідомо чи несвідомо карав їх за ті гоніння, які вони розв'язали проти Церкви. І коли Сталін зміцнився у владі, вважає багато-хто, гоніння на Церкву стали поступово затухати - так, не відразу, йому важко було подолати інерцію тоталітарної комуністичної антиросійської, антиправославної машини, але гоніння стали слабшати, а вже в роки війни настає період, коли Сталін, остаточно знищивши всіх тих, хто в партійно - державному апараті був готовий переслідувати Церкву, нарешті зміг дати Церкві найширші можливості для її діяльності в країні.

І ось тільки його смерть або навіть його вбивство наближеними призвело до того, що гоніння на Церкву поновилися, хоча і не такі криваві, які були при ранніх більшовиках. Ось існує подібного роду стереотип, який поділяється багатьма. Але тут все неправда. По-перше, треба виходити з того, що Сталін, хоча і не грав перших ролей, наприклад, в період Громадянської війни, коли більшовики захопили владу і прирекли країну на криваву міжусобицю, він таки входив до Совнаркому і був одним з провідних діячів партії, яка стала з 1918 -го року називатися Російська Комуністична Партія більшовиків - РКП(б).

Адже він був членом ЦК...

Прот.Г.Мітрофанов: Він був не просто членом ЦК, він незабаром опиняється і в Політбюро. Звісно, його особистість не була настільки яскравою, як особистість, наприклад, Троцького чи Леніна. Але він несе всю повноту відповідальності вже за ті гоніння, які совєтське керівництво розв'язало проти Церкви в роки Громадянської війни. А це, щонайменше, сім - вісім тисяч убієнних тільки духовенства за роки громадянської війни.

Далі. Ще один пік репресій 1922-23 років, коли така ж кількість священнослужителів була вже в мирний час, не в умовах Громадянської війни, знищена. Тут Сталін - член Політбюро, Генеральний секретар Комуністичної Партії і один з активних учасників діяльності так званої Антирелігійної комісії, або Комісії з проведення відокремлення Церкви від держави при ЦК РКП(б).

Далі, дійсно, йде боротьба Сталіна за владу в 1920-і роки, спочатку з Троцьким, потім з Каменєвим і Зінов'євим, потім з Бухаріним. У цей час, в період НЕПу, антирелігійна політика влади не припинялася. Вона дійсно стала трохи м'якшою, але храми закривалися з року в рік, духовенство репресувалося, хоча і не розстрілювалося. Але вже в 1929 -му році, разом з початком проведення політики колективізації, починається новий виток репресій. І потрібно віддавати собі звіт в тому, що Сталін саме в цей час, в 1929 -му році, усунувши всіх своїх політичних конкурентів, спочатку Троцького, потім Каменєва і Зінов'єва, а в 1929 -му році відтіснивши на другий план вже і Бухаріна, так звану «праву опозицію», став насправді здійснювати план Троцького, яким і була колективізація. І в рамках цього, колись сформульованого Троцьким плану, в загальних рисах сформульованого вже на початку 1920- х років, Сталін починає, ставши повновладним розпорядником партійно - державної номенклатури, небачене гоніння на Церкву, в ході якого буде репресовано близько 45 тисяч священиків, хоча в цей час розстріляно з них буде не більше п'яти тисяч. Ось так в 1929-32 роках у процесі колективізації не тільки закривалося величезна кількість храмів - стільки, скільки було закрито за попередні роки, за 13 років радянської влади, але і було репресована небачена кількість духовенства, і досить багато було розстріляно. Закриті були всі монастирі.

- До цього моменти вже була опублікована Декларація митрополита Сергія (Страгородського) ...
Прот.Г.Мітрофанов: Так, гоніння тривали при тому, що церковне керівництво шукало можливість компромісу з владою і намагалося довести не лише свою аполітичність, але навіть лояльність. Правда, в Церкві були представники й іншої позиції, і з ними розправилися вже до 1930-го року, а ось наприкінці колективізації розправлялися вже з тими, хто готовий був підтримувати лояльну політику митрополита Сергія. Досить згадати відомого петроградського, ленінградського тоді вже протоієрея священномученика Михайла Чельцова, який був розстріляний у 1930-му році.

Далі відбувається певне згасання репресій, а найстрашніші репресії, в ході яких було тільки розстріляно 85 тисяч священнослужителів за один 1937 рік, відбувалися вже в момент, коли Сталін був безумовним розпорядником всієї політики в країні. Тобто ми повинні сказати, що найстрашніший кривавий період репресій проти Церкви, який починається в 1929 -му році і триває аж до 1942 -го року, - це був період, коли країною безроздільно керував саме Сталін, і саме в цей час найбільша Помісна Церква православного світу була майже повністю знищена.

Далі події 1943 -го року, яким передували обставини, що знову-таки показують деструктивну роль Сталіна стосовно Церкви. У той час, коли на окупованій (нацистами) території було відкрито близько 9 тисяч храмів; в той час, коли на окупованій території духовенство отримало право викладати в школах Закон Божий, створювати недільні школи, займатися церковною благодійністю, виступати на радіо і в газетах, тобто отримало можливості, яких не мала ніколи ні за Сталіна, ні за його наступників Руська Православна Церква, в таких умовах Сталіну доводилося йти на якісь поступки недобитій ним Церкві тут, причому цю недобиту Церкву він вирішив відразу використовувати в політичних цілях. Але ці поступки були дуже обмежені. За всі роки війни на неокупованій території було відкрито всього 716 храмів. Досить красномовно ці цифри говорять самі за себе, і ніколи духовенство на території, де знаходилася комуністична влада, не мало тих можливостей, які мала Церква на окупованій Німеччиною території. Це теж треба визнати. Безумовно, і німецькі окупаційні власті намагалися використовувати Церкву в своїх пропагандистських цілях, але вони при цьому давали Церкві набагато більше можливостей для діяльності і набагато менше втручалися в її внутрішнє життя, ніж це робив Сталін, який вирішив недобиту Церкву використовувати, але робити це таким чином, щоб наповнити її власної агентурою .
Період цей тривав недовго. Так, дійсно, завдяки тому, що більша частина відкритих за німецької окупації храмів не закривалася, а потім до Московської Патріархії були приєднані уніатські церкви, кількість храмів зросла у нас до 1948 - го року до 14,5 тисяч. Але в 1948 -му році політика Сталіна вже змінюється, починаються нові систематичні закриття храмів, починаються нові репресії по відношенню до духовенства, в ході яких страждають навіть ієрархи, які у вищій мірі були лояльні по відношенню до Сталіна, як, наприклад, майбутній митрополит Мануїл (Лемешевський). І тільки смерть Сталіна позбавила Церкву від нового витка, ймовірно, вже і кривавих гонінь. Так що з 1949 до 1953 року політика Сталіна щодо Церкви була жорстокою і виключно репресивною.

Знання цих, насправді, елементарних істин вже дозволило б зрозуміти, що стосовно Церкви Сталін вів себе від початку своєї діяльності, після приходу до влади більшовиків, до своєї смерті як гонитель, і це абсолютно очевидно.

Крім того, не доводиться ставити питання про якусь особисту релігійність Сталіна. Не існує абсолютно ніяких документів, з яких би, наприклад, випливало, що Сталін колись якось відвідував храм. Ті кілька офіційних зустрічей, які він мав з митрополитом Сергієм, з Патріархом Алексієм, дуже чітко зафіксовані, вони носили цілком певний, я б сказав, політичний, прагматичний характер.

- Це офіційні зустрічі ...

Прот. Г.Мітрофанов:
Так, але неофіційних зустрічей не було, і ми можемо про це говорити зовсім виразно, бо режим охорони Сталіна був побудований за таким принципом, що всі його зустрічі фіксувалися. Тому розмови про те, що він таємно окормлявся чи то у Патріарха Алексія, чи то у митрополита Миколая, не мають під собою абсолютно ніякого ґрунту.
Я вже не кажу про те, що Сталін підпадає під анафему Помісного Собору від 20 січня 1918 року, який звертає її на всіх осіб православного віросповідання, які беруть участь у переслідуваннях на Церкву і у вбивствах безневинних людей. І цю анафему Церква ніколи не скасовувала. Те, що Церква була змушена служити панахиди за Сталіном після його смерті, якраз і свідчить про те, в якому становищі перебувала допущена ним до існування і до межі принижена Церква. З цієї точки зору, коли ми говоримо про Собор новомучеників як про головні плоди духовного життя православної Росії впродовж багатьох століть, ми повинні визнати, що ці-то новомученики були жертвою насамперед сталінського режиму. Досить зіставити не більше 15-16 тисяч загиблих з 1917 по 1923 -й рік з більш ніж 100 тисячами загиблих якраз в період правління Сталіна. Я маю на увазі перш за все священнослужителів, церковнослужителів . Я вже не кажу про мирян, які гинули в цей же час. Тому, здавалося б, говорити в Церкві про Сталіна інакше, ніж сказав про нього апхіепіскоп Іларіон просто неможливо (А саме: «Сталін був чудовиськом, духовним виродком, який створив страшну, антилюдську систему управління країною, побудовану на брехні, насильстві і терорі. Він розв'язав геноцид проти народу своєї країни і несе особисту відповідальність за смерть мільйонів безвинних людей. У цьому плані Сталін цілком тотожний з Гітлером. Обидва вони принесли в цей світ стільки горя, що ніякими військовими або політичними успіхами не можна спокутувати їх провину перед людством. Немає ніякої істотної різниці між Бутовським полігоном і Бухенвальдом, між ГУЛАГом і гітлерівською системою таборів смерті, і кількість жертв сталінських репресій цілком можна порівняти з нашими втратами у Великій Вітчизняній війні»)

Що ж до нашого суспільства, то тут теж потрібно звернути увагу на певного роду стереотипи. Ми, напевно, всі добре пам'ятаємо - ті, хто постарше, - що у так званий «застійний», брежнєвський час, коли гласно критикувати владу було неможливо, а ті, хто це робив, розплачувався свободою, а іноді й життям, у нас була дуже популярна такого роду критика влади: скажімо, приклеювання до вітрового скла машини портрета Сталіна. Ось, здавалося б, що це означало? Сталінський портрет на якій-небудь вантажівці?

Міркування, які з достатньою регулярністю, починаючи з 1964 -го року, стали з'являтися у засобах масової інформації, говорили про те, що Сталін, безумовно, допускав перегини і створив культ особистості, але все-таки в певній мірі зіграв дуже позитивну роль в історії нашої країни. Я хочу звернути вашу увагу, що дуже багато людей були незадоволені тим життям, яким жила країна в брежнєвський час, але критикувати її, по суті, було не можна, існувала лише одна, дуже цікава форма критики - що, виявляється, нинішні комуністи погані тим, що вони відступили від сталінських заповітів, навіть не стільки ленінських - це був офіціоз, ідеальний Ленін, а саме Сталін, якого за щось критикували, а, власне, за що? За те, що ціни знижувалися нібито щороку; за те, що країна перемогла війну? І так далі.

І ось це сприйняття Сталіна, абсолютно придуманого Сталіна, як кращого з комуністичних вождів, я думаю, багатьма людьми стало привнесеним зараз в наше церковне життя. Ми повинні віддавати собі звіт в тому, що в наше церковне життя увійшло чимало людей, яких спонукала це зробити не якась духовна спрага досконалості, пошук Христа, а сторонні обставини - крах тих ідеологічних стереотипів, в яких вони виховані; відчуття незахищеності; відчуття того, що вони живуть у швидко мінливому світі, в якому вони не можуть зорієнтуватися. Хочеться якогось співтовариства людей, в якому, так би мовити, можна було б не думати, не брати на себе відповідальності, а повторювати якісь звичні кліше. І ось вже з'являється ідея православного Сталіна. Відчуття того, що ми жили у великій країні, і зараз вона розпалася, хоча про велич тієї країни можна ще сперечатися, бо велика країна у нас перестала існувати після 1917 року, з моєї точки зору, так от, це відчуття, що ми були великою країною, має отримувати компенсацію тим, що ми знаходимося у великій Церкви, а цю велику Церква врятував від знищення Сталін. 
І ось це відчуття того, що ми повинні якось компенсувати недолік духовного життя роздуванням у самих себе відчуття власної національної величі, по суті, адже це неоязичництво, символом якого стає злегка оправославленний Сталін. І з цієї точки зору слова архієпископа Іларіона вже одним тим, що вони викликають обурену реакцію не тільки далеких від Церкви людей, але і в церковних людей, є показником того, наскільки ж наше суспільство духовно, морально, історично дезорієнтоване. Ці слова, що пролунали б в 1990-і роки зовсім, як Ви правильно сказали, непоміченими, принаймні, абсолютно природними, зараз, викликаючи подібного роду критику, вказують на те, що в нашому суспільстві мають місце тенденції, спрямовані якраз на реабілітацію Сталіна. А здійснення цих тенденцій священнослужителями представляється і безглуздим, і блюзнірським одночасно…

Людям, які нас оточують, дуже важко переживати те, що ціла епоха в історії нашої країни була побудована на брехні і терорі. Адже якщо це було так, значить, відповідальність за це несуть ті люди, які тоді населяли нашу країну, а значить, наші батьки і діди. Ось чому дуже хочеться, щоб не піддавати радикальній моральній переоцінці власне життя в совєтский час для тих, хто постарше, або не наражати на таку ж радикальну моральну переоцінку життя своїх батьків і дідів, спробувати виявити в цьому совєтському минулому щось безумовно позитивне на тлі того негативного, що майже вже ніким, навіть самими комуністами, зараз не заперечується; вже навіть вони не заперечують, що були проблеми в совєтській країні.

І що виявляється цим позитивним? Війна і Перемога. Перемога у Другій світовій війні. І Перемогу цю починають пов'язувати з конкретною особистістю Сталіна, що, власне кажучи, не є новим. І ось вже на основі цього у людей виникає відчуття того, що їх батьки і діди не просто виявляли конформізм, боягузтво, двоєдушність і двоємисліє, виявляли не тому, що вони були свідомо поганими, хоча були часом і свідомо погані, хто з ентузіазмом брав участь у цьому жаху; але були ж і хороші люди, яким просто було страшно, які просто хотіли жити, хотіли зберегти своїх близьких, які, напевно, навіть і страждали від цього. Все це було, і це треба сформулювати для нас зараз, з розумінням того, що, можливо, ми б теж, живучи тоді, кожна конкретна людина з нас, не зміг би проявити в належній мірі чесність, щирість, мужність, і теж би пішов по цьому шляху.
І не дай нам Бог опинитися в ситуації, коли необхідність брехати стає єдиним способом виживання; коли необхідність жити за принципом «помри ти сьогодні, а я завтра» стає життєвим принципом усіх - від ув'язнених у таборі до високопоставлених державних діячів. От щоб цього не сталося, потрібно, безумовно, дати цілком певну моральну оцінку всього, що відбувалося. А давати її не хочеться, тому і про Сталіна, і про Другу світову війну, як про головні позитивні явища совєтського часу, в нас починають саме в останні роки говорити в нарочито прикрашеному вигляді, представляти це все в якості подій, які справді виправдовують всю совєтську історію, виправдовують життя наших батьків і дідів в цих совєтських умовах… Мене вражає те, що один з православних журналістів, аналітиків, вже не знаю, як його назвати, починає розмірковувати на тему того, що критика сталінізму - це критика державності, а державність нам необхідна, особливо зараз.

- Так, «він стріляв у совєтське минуле, а попав в Росію», - ось це теж дуже розхожа фраза ...

Прот.Г.Мітрофанов:
... але фраза ця, заснована на хибному, з моєї точки зору, стереотипі, згідно з яким Совєтський Союз і Росія - це одне і те ж, а це не одне і те ж. Совєтський Союз - це така, по суті, влада, що захопила Росію, і яка все зробила, щоб країну знищити, а те, що знищити не вдалося, максимально понівечити. І це потрібно теж визнавати як історичну даність. Тому що так воно і сталося.
І те, що ми бачимо зараз, сьогоднішній стан нашої країни, - це в значній мірі і результат того, що відбувалося в совєтський час. Країна надірвалася, і духовно дезорієнтована і, по суті, зруйнована в багатьох напрямках, в прямому і переносному сенсі цього слова. Але ось тут і виникає міркування вже іншого роду. Зараз актуально критикувати вже не Сталіна, а Єльцина, хоча, якщо зібрати воєдино все те негативне, що було в країні в період досить короткого правління Єльцина, воно абсолютно не порівняти з тим злом, яке приніс країні Сталін. А те позитивне, що було за Єльцина, що, наприклад, дозволило нинішнім православним аналітикам перетворитися із звичайних совєтських культпросєтработніков , якими вони так і продовжували би бути, якби не було Єльцина, в православних мислителів, ось це позитивне абсолютно відкидається. Ось така моторошна аберація свідомості.

Категорія: Цікаве та корисне | Додав: SERGIY_89 | Теги: Сталін, Цікаве та корисне, гоніння на християн
Переглядів: 2646 | Завантажень: 0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Храм Миколи ПритискиОфіційний веб-сайт
^ Вгору ^