Вівторок, 21.11.2017, 01:41
Вітаю Вас Гість
Реєстрація
Вхід










Головна » Файли » Цікаве та корисне

Історія походження літургії Ранішосвячених Дарів
25.02.2015, 13:03
Літургія Ранішосвячених Дарів – одне з найкрасивіших Богослужінь Православної Церкви і є окрасою служб Великого посту. Її дійсно можна назвати серцевиною та найбільш характерним Богослужінням цього священного періоду. Назва цієї служби розкриває нам саму сутність її, тобто вона є літургією саме Дарів Ранішосвячених. Цією ознакою вона відрізняється від повних Літургій святителів Василія Великого і Іоана Золотоустого, на яких звершується Свята Євхаристія – приношення і освячення Дарів. Власне, літургія Ранішосвячених Дарів не є «літургією» у тому сенсі, в якому ми розуміємо Літургії святих учителів Церкви Василія Великого та Іоана Золотоустого, а являється особливим чином Причастя.

Щоб зрозуміти причини виникнення чину причащання ранішосвяченими Святими Дарами, слід поглянути в глибину історії.

Засновник Церкви Господь Ісус Христос звертається до нас у Святому Писанні такими словами: «Істинно, істинно кажу вам: якщо не будете споживати Плоті Сина Людського і не питимете Його Крові, то не будете мати життя в собі. Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, має життя вічне, і Я воскрешу його в останній день. Бо Плоть Моя є істинною їжею, і Кров Моя, є істинним питтям. Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров в Мені перебуває, і Я в ньому. Як послав Мене Живий Отець, - і Я живу Отцем, - так і той, хто їсть Мене, житиме через Мене. Цей і є хліб, який зійшов з небес…хто їсть хліб цей, житиме повік» (Ін. 6, 53-58). Слова «…в Мені перебуває, і Я в ньому…» не залишають ніякого сумніву в тому, що тіло і кров Христа, які Він віддав заради спасіння людей, складають необхідний засіб для спілкування всіх віруючих з Христом, для єднання їх у Христі. Недостатньо тільки вірити в Ісуса Христа, як Богочоловіка, а потрібно злитися з Ним воєдино і перебувати в Ньому, щоб і Він перебував в нас [14, с.396]. Із цих слів Спасителя ясно видно, наскільки важливою є для християнина єдність з Христом через Божественне причащання. Сам Господь Своєю Божественною волею встановив таїнство Євхаристії, кажучи: «Це чиніть на спомин про Мене» (Лк. 22, 19). Перша Євхаристія була звершена Господом в присутності і при активній участі Його учеників-апостолів, до яких і були звернені ці слова. Відразу ж після Вознесіння Ісуса Христа і після отримання дарів Святого Духа, апостоли почали виконувати цю спасительну заповідь, про що свідчать багаточисленні згадки у євангеліста Луки (Діян. 2, 42, 46; 20, 7, 11) і у апостола Павла (1Кор.11, 23, 26). Та не апостол, за своїм розумінням, встановив в Церкві Коринфській таїнство Тіла і Крові, а Сам Бог безпосередньо відкрив йому, яким чином було встановлено це найвеличніше таїнство Господом Ісусом в ту ніч, в яку Його зрадили [16, с. 234]. І хоча апостоли проповідували в різних країнах, однак всі вони заповідали своїм ученикам, послідовникам та приємникам постійне звершення Євхаристії, тому що це є найважливіший елемент християнського віровчення, а також необхідний прояв і одночасне укріплення віри. Про це свідчить розповсюдження Євхаристії у всьому християнському світi [19, с. 157]. Так само, як Спаситель подавав апостолам спочатку хліб, а потім чашу (Мф. 26,26-27; Мк 14, 22-23; Лк. 22, 19-20), то і перші християни причащались окремо плоті і крові. Вони, наслідуючи апостолів, приймали Святе Причастя за кожною літургією. Древні письменники свідчать, що миряни причащалися Святих Христових Таїн принаймні щотижня [13, c. 493-494]. В окремих помісних Церквах (Римська, Олександрійська, Карфагенська) існував звичай щоденного причащання вдома. Про сутність Євхаристії священномученик Іриней Ліонський говорить так: «Наше вчення згідне з Євхаристією, а Євхаристія, у свою чергу, підтверджує наше вчення» [4, c. 26].

Євхаристія і Церква – поняття майже тотожні. Через Євхаристію люди з’єднуються в Тіло Христове. Через Євхаристію ми найживішим чином зв’язані з Церквою небесною. « І всі єдиним Духом напоєні» ( 1Кор 12: 13). Причастя – є основною їжею християн, через споживання якої подається відпущення гріхів та примирення з Богом у Христі, укріплення духовного життя, зцілення хвороб душевних і тілесних. В давнину всі християни прагнули причащатися, усвідомлюючи, що співпричастя Христові укріплює віру та робить людину спроможною провадити істинне християнське життя у цьому світі [21, c. 24].

До IV століття в різних Церквах існували різні Літургії, хоча за суттю своєю були подібні. В Єрусилимській Церкві була своя літургія, що, за переданням, приписується апостолу Якову, в Олксандрійській – євангелісту Марку, в Римській святому Клименту, в Іспанській і Гальській – теж свої, схожі до Єрусалимської; в IV столітті з’явились іще нові викладення літургії: в Медіоланській Церкві – Амвросія, в Кесарії Кападокійській – Василія Великого, в Константинополі – Іоана Золотоустого ( скорочена Літургія Василія Великого) і, нарешті, чин Літургії Раніш Освячених Дарів [24, c. 414].

Корені чину причащання Ранішосвяченими Дарами сягають сивої давнини і є древньою практикою Церкви. Причини встановлення цієї літургії слід шукати, з однієї сторони, в суворому дотриманні посту, під час якого вона звершується, з іншого боку в особливих традиціях з котрими поєднувалось у давні часи звершення повної Літургії, і накінець – у живому усвідомленні потреби часто причащатись Святих Таїн Тіла і Крові Христових.

Зі свідчень первісної церковної древності відомо про Святу Чотиридесятницю, як час суворого посту, в період якого вірні готувалися до зустрічі Свята над святами – Пасхи Христової. За весь час свого існування, він проводився в суворій стриманості і єдині розбіжності заключались лише в тому, що він не завжди і не скрізь тривав одинакову кількість днів. В різні періоди і в різних церквах передпасхальний піст мав неоднакову тривалість, починаючи від терміну двох днів, з часом він сформувався, як сорокаденний [22, c.587-600].

В постановах Апостольських неодноразово заповідалось християнам, щоб був бережений піст чотиридесятиденний на згадку прикладу і законоположення Господнього. В 69 Апостольському правилі встановлено покарання для тих, хто не постить у Святу Чотиридесятницю: «Якщо хтось – єпископ, або пресвітер, або диякон, або іподиякон, читець чи хорист не поститься у Святу Чотиридесятницю перед Пасхою, або у середу, або у п’ятницю, окрім послаблень через немочі тілесні, нехай буде позбавлений сану. Якщо ж мирянин, нехай буде відлучений» [5, с.19]. Отці і Вчителі Церкви, які жили у перші чотири століття християнства, одні ясно засвідчують, що у Великий піст зберігалось загальне постування, інші прямо називають цей піст древньою постановою, освяченою прикладом Спасителя що був переданий Апостолам. Він з’явився ще до появи писаних уставів [18, c. 32].

Древні Отці кажуть, що піст Чотиридесятниці служить приготуванням для християнина до достойної участі в торжестві Пасхи Христової. Вони свідчать, що таке приготування заключалось в подвигах, подібних до подвигів Мойсея, Іллі і навіть Самого Спасителя. Євсевій Кесарійський, висвітлюючи думку християн тих часів, говорив: «Ми щороку святкуємо Пасху, розпочинаючи раніше свята сорокаденний подвиг, заради приготування, в наслідування ревності святих Мойсея та Іллі». Святитель Божий Григорій Назіанзин, порівнюючи сорокаденний подвиг, якого дотримувались християни перед Пасхою з Постом Спасителя, говорив, що цей подвиг для християн означає умервтління з Христом: «Христос постив перед спокусою, а ми постимо перед Пасхою...Христос протиставляв піст спокусам, а у нас він означає умервтління з Христом і є передсвятковим очищенням. Святитель Іоан Золотоустий, зображаючи час Чотиридесятниці, як час, призначений для загладження гріхів ділами благочестя в подвигах, до яких кожен зобов’язується в Чотиридесятницю, подає для нас: молитви, милостині, піст, бдіння, сльози, сповідь. Таким чином, тілесне стримання і духовне скрушення стають тими засобами, завдяки котрим людина оновлюється. Великий святитель говорить у своєму повчальному слові напередодні святої Чотиридесятниці: «Радію і тішуся, бачачи нині, що Церква Божа красується Безліччю своїх чад і всі ви зібралися з великою радістю. Коли дивлюся на ваші світлі обличчя, то бачу в них яскравий доказ вашої душевної радості, про що і премудрий сказав: «Веселе серце робить лице веселим» (Притч. 15, 13). Тому і я встав сьогодні, маючи намір великою ретельністю брати участь з вами в цій духовній радості і водночас бажаючи бути для вас провісником настання святої Чотиридесятниці, яка є ліками для наших душ. А спільний для нас Господь, як люблячий батько, бажаючи очистити нас від гріхів, учинених нами в будь-який час, і дарував нам ліки у святому пості» [6, c. 7].

Із вищенаведених слів Золотоустого ми можемо побачити, з яким налаштуванням підходили до воріт Великого посту християни в древності, усвідомлюючи важливість цих священних днів приготування до Святої Пасхи Господньої. Піст і покаяння здавна були загальними обов’язками християн у дні Великого посту, – обов’язками настільки важливими, що при всій загальновідомості великої Чотиридесятниці, Церква не переставала підтверджувати найсуворіше дотримання цього посту різноманітними постановами.

Оскільки Богослужіння являється найкращим засобом, яким Церква допомагає християнам у ділах благочестя, то вона, як любляча Мати, піклувалась, щоб Великопосне Богослужіння найбільш відповідало духовним потребам Її чад. В період Святої Чотиридесятниці Церква усуває все те, що може заважати подвигу, стриманню і покаянню. Тому в дні Великого Посту заборонено було звершення повної Літургії, оскільки поєднувалось воно з особливими звичаями, несумісними з суворістю посту. Найкращі почуття високої радості в Христі Ісусі, що надихали християнина при участі в Таїнстві Євхаристії, в первісній Церкві були початком деяких особливих звичаїв при самому звершенні Літургії. Сам зовнішній вигляд первісної Літургії заслуговує особливої уваги при поясненні того, чому заборонено було Церквою звершення повної Літургії у дні посту.

Загальним звичаєм при звершенні Євхаристії були в Древній Церкві всезагальні народні приношення, які призначалися для самого таїнства і для інших цілей. Основними серед приношеннь були хліб і вино, з котрих предстоятель відділяв певну частину для таїнства Євхаристії. Почуття віри і любові, що одухотворювали причасників трапези Господньої особливо торжественним і найповнішим чином, виражались у спільних пожертвах для різноманітних потреб храму, для утримання кліру, для допомоги нужденним братам.

З пам’яток першопочаткової церковної давнини ми бачимо ясні свідчення про різноманітні приношення, які поєднувалися у древніх християн з участю в Таїнстві Євхаристії. В правилах Апостольських дається настанова виконавцям Таїн, щоб вони розбірливо приймали народні приношення в храмі, відділяли хліб і вино для таємничої подяки, єлей і фіміам приймали, як приналежності Богослужіння при звершені Таїнства, а приношення плодів та іншого творіння, – як жертви старанної тих, хто приносить на користь служителів вівтаря Христового, або, як початки, посвячені Богові і в належний час освячувані молитвами предстоятеля. Святий мученик Іустин Філософ, описуючи те, як звершувалась Євхаристія [2, c. 94-95] у перших християн, говорить про приношення: «...з надлишку і старанності дають, кожен, що хоче, за своїм бажанням; зібране складається у предстоятеля, а він роздає сиротам і вдовам, або потребуючим з причини хвороби чи з іншої причини, тим, що в кайданах перебувають і подорожнім, тобто стає піклувальником для всіх нужденних.» Церква завжди під час кожного зібрання віруючих, приймаючи народні приношення, молилась за тих, хто дари приносить, і вважала ці приношення настільки високим християнським обов’язком, що невиконання його інколи піддавала відкритим викриванням.

Саме звершення Євхаристії в древній Церкві отримувало святковий характер, завдяки народним приношенням. Також по-святковому воно завершувалось. Після споживання частини просфор для самого таїнства, ті, що залишались, призначались для спільної трапези, яка влаштовувалась після закінчення Богослужіння і називалась вечерею любові (агапи). Взявши участь у Тайнах Христових, християни, отримавши пробудження любові, не бажали відразу залишати храму, але з іменем Христовим розділяли між собою братню трапезу. Святитель Іоан Золотоустий пише, що: «Від цього закону і звичаю (мати все спільне за прикладом Церкви Апостольської) утвердився в церквах дивний звичай: всі вірні, під час своїх зібраннь, після вислухання повчань, після звершення молитов, після причастя Таїн, не відразу розходились по домівках, але більш заможні і багаті, приносячи зі своїх домів хліб та харчі, запрошували бідних і влаштовували спільні трапези і спільні вечері в самій церкві. Зібрання закінчувалися за прикладом Церкви Апостольської хвалебними і молитвеними піснями» [15, c. 625].

Тертуліан, очевидець вечерь любові, писав, що вечеря закінчувалась, як і починалась, спільною молитвою: «Після омовіння рук і запалення світильників, кожен запрошується співати хвалебні пісні Богу, взяті зі Святого Писання, або, кимось складені.»

Слід зазначити, що «творіння Тертуліана, «мужа, дуже обізнаного в римських законах, знаменитого в інших відношеннях і особливо, такого, що мав славу в Римі», являють собою дуже великий матеріал, як стосовно звершення агап, так і їхнього зв’язку з Євхаристією. 39-а глава його «Апологетика» говорить: «Тепер я маю показати, чим, власне, займається християнська спільнота (factionis), і те, що вони (язичники) так зневажають, - виправдати.» [26, c. 61].

Високе значення таїнства, котре пробуджувало в християнах радісні і торжественні почуття, древні християни виявляли, називаючи Літургію Пасхою. Святитель Євсевій у своєму творі «Про Пасху» пише: «Ми чада Нового Завіту, кожного недільного дня звершуючи нашу пасху, завжди насичуємось спасительного Тіла, завжди причащаємось крові Агнця...» Віруючи, що: «на кожній літургії Пасха звершується», древні християни були присутні на Літургії з тими ж високими почуттями, з якими брали участь у торжестві Пасхи. Святий мученик Іустин у своїй «Апології» говорить: «У так званий день сонця буває в нас зібрання в одному місці всіх, хто живе в містах і селах…».

Як вважає блаженний Августин, вечері любові відмінив сам апостол Павло, коли прийшов до Коринфа. Деякі вчені вважають, що відділеня євхаристії від вечер любові відбулося в 65 р. після Різдва Христового. В зв’язку з цим, до кінця І ст. Євхаристія повністю відділилася від агап [17, c. 357-358].

У половині другого століття Євхаристія називалась зібранням. Ця назва міцно трималася протягом багатьох віків. Навіть в кінці V-го на початку VI століття автор твору «Про церковну ієрархію» продовжував називати Євхаристію «таїнством зібрання і причастя». У часи Іустина римські християни збирались на Євхаристійне зібрання в одному місці в день сонця. Це перший день планетного тижня, що відповідає нашій неділі. «В перший день після суботи…» ( Мф 28:1). Для перших християн неділя була першим днем тижня» [10, c. 11]. З перших днів заснування Церкви після П’ятдесятниці бути або перебувати в Церкві означало брати участь в її Євхаристійному зібранні. Де Євхаристійне зібрання, там Церква, і де Церква, там Євхаристійне зібрання [4, c. 26].

Не дуже зручно було поєднати радісні і торжественні почуття, які переповнювали християн при участі в Таїнстві Євхаристії, з тим налаштуванням духу, які повинні охоплювати вірних у дні Чотиридесятниці. В древній Церкві зі звершенням Таїнства з’єднувались звичаї спільних приношень і вечерь, на яких сам піст був недоречним. Тому й звершення повної Літургії було не своєчасним у дні Великого посту.

Але, якщо сама суть Чотиридесятниці потребувала відміни звершення під час посту повної звичайної Літургії, то, з іншої сторони, та ж потреба співвідношення церковного Богослужіння з духовним настроєм християн у дні посту і покаяння, заважала повністю відмінити Літургію у дні соракаденного говіння.

Сила Божественної благодаті, яка співдіє освяченню людини, допомагала ревним послідовникам Христовим умертвити гріх, зректись самого себе і слідувати за Господом. Звертаючись до прикладів древньої Церкви, у якій часте причастя Святих Таїн було загальним, знаходимо нові причини, котрі не дозволяли обмежитись звершенням Літургії тільки в ті дні, у які відмінений був суворий піст. Часте причастя у древніх християн, з яким пов’язане походження Літургії Ранішосвячених Дарів, потребує більш детального розгляду.

В древній Церкві загальне причастя вірними Христових Таїн звершувалось на кожній Літургії. Згідно з Апостольськими правилами, на тих християн, котрі, будучи присутніми на Літургії, без благословенної причини залишали богослужіння, не причастившись Святих Христових Таїн, розповсюджувалось відлучення від спілкування церковного, що вважалось великим покаранням. Священномученик Ігнатій Богоносець, закликаючи ефеських християн до спілкування у вірі та любові, вказує, що Таїни Христові є постійним союзом віри та любові. Він говорить: «Я не прагну до їжі тлінної, до задоволень світу цього; я бажаю хліба Бога, котрий є плоттю Ісуса Христа, і хочу пиття – крові Його, яка є любов несокрушима» [26, c. 49]. Багато хто з древніх Отців, пояснюючи молитву Господню, під проханням про хліб насущний розуміли його, як прохання про Євхаристію, вказуючи при цьому на існуючий звичай постійного причастя перших християн.

Святитель Христів Василій Великий, схвалює щоденне причастя Таїн: «Добре і надзвичайно корисно кожного дня причащатися і приймати святе тіло і кров Христову, тому що сам Христос ясно говорить: «Хто їсть Мою плоть і п’є Мою кров має життя вічне; також святитель Василій говорить про часте причастя християн в його церкві: «...ми причащаємось чотири рази кожного тижня: в день Господній, в середу, в п’ятницю і суботу, також і в інші дні, якщо буває пам’ять якогось святого» [7, c. 163].

Наскільки всезагальним було часте причастя в древній Церкві можна мати уявлення, дивлячись на подібні свідчення древніх західних письменників. Наприклад, блаженний Ієроним писав: «Я знаю в Римі такий звичай, що вірні завжди приймають тіло Христове, що не засуджую, не схвалюю...». Також блаженний Августин про звичаї причастя у християн свого часу писав: «Одні причащаються Тіла і Крові Господа щоденно, інші приймають (Святі Тайни) у певні дні, в одних місцях ні один день не пропускається, в котрий би не звершувалось приношення, в інших буває приношення тільки в суботу і неділю, ще в інших тільки в неділю». Блаженний Августин, пояснюючи молитву Господню, прохання про хліб насущний розуміє подібно до найдревніших отців. Він, у трактаті про нагірну бесіду Господа, говорить, що «хліб» може мати три значення, - може означати і речовинний хліб з усім іншим, необхідним для життя і таїнство тіла Христового, яке ми приймаємо щодня (так було в той час), і їжу духовну, про яку Господь сказав: «Пильнуйте не про їжу, тлінну, а про їжу, яка залишається на вічне життя» (Ін.6: 27). І в іншому місці: «Моя їжа є творити волю Того, Хто послав Мене, і звершити діло Його» (Ін.4: 34).

З цих трьох значень він іноді розмірковує про одне, іноді про інше, але завжди має на увазі всі три. «Щоденний хліб належить приймати тут у значенні хліба духовного, тобто божественних заповідей, в яких навчалися і які ділом слід виконувати кожного дня. Бо їх мав на увазі Господь, коли сказав: «Пильнуйте не про їжу тлінну». Щоденним називається це хлібом тому, що тимчасове життя наше проводиться при спадкоємстві днів, з яких один відходить, а інший приходить.

Так, як налаштування нашого духу то піднімається вгору, то спадає вниз, тобто, то до духовного звернене, то до тілесного, подібно, як тіло, то насичується їжею, то відчуває голод; то йому на кожен день необхідна ця духовна їжа, яка підкріплена постом, щоб він піднімався знову догори кожного разу після падіння. Як тіло наше в цьому житті підкріпляється їжею, коли відчуває виснаження, так і дух, оскільки, з причини тимчасових пристрастей, піддається виснаженню в своєму устремлінні до Бога, повинен бути кожного дня підкріплюваний їжею заповідей божественних. Бо після життя цього, в житті майбутньому, ми навіки ситі будемо духовною поживою, і тоді вона не буде вже називатися щоденним хлібом. Коли звершується Євхаристія, Господь Ісус Христос, що приноситься в жертву, являється кожного разу умилостивляючою Жертвою перед Отцем Небесним Заступником за тих, хто поминається, причащається і молиться. Вона є продовженням Голгофської Жертви [12, c. 69].

Преподобний Симеон Новий Богослов у 6-ій молитві перед Причастям говорить, що хто учасник Божественних і Боготворчих милостей, той уже не самотній, але з Господом Ісусом Христом, живе і перебуває з тим світлом що просвічує увесь світ [20, c. 359].

Свята Церква, розуміючи всезагальну потребу частого причастя, встановила під час Чотиридесятниці звершувати повну Літургію в суботу і неділю, як такі дні, котрі звільнені від суворого посту. В постановах апостольських знаходимо такі настанови: «Суботу і неділю святкуйте, бо перша є згадуванням про створення, друга ж є згадкою про воскресіння. Одна тільки субота нехай буде вами бережена у всьому році, – субота поховання Господнього, у котру слід поститись, а не святкувати.» Святитель Амвросій говорить, що: «...в Чотиридесятницю у всі дні, крім суботи і неділі, дотримується піст.» Таким чином, хоча звичай повного звершення Літургії і здавався зайвим у Чотиридесятницю, але, не звжаючи на це, повне звершення Літургії в суботу і неділю не було порушенням посту за самим значенням цих днів. З іншої сторони, оскільки, загальна потреба в частому причасті не дозволяла обмежити звершення Літургії тільки в ці два дні, то для інших днів тижня Церква ввела таке влаштування, при котрому не порушувався святий піст і потреби християнського благочестя задовільнялися.

Було встановлено в тому ж суспільному зібранні, в якому вірні проходили подвиг посту та молитви, причащатися Дарів Євхаристії, раніше принесених в Жертву, освячених на звичайній Літургії. Саме це споживання Дарів Євхаристії, що зберігалися від Літургії повної, властиве для пісних днів Чотиридесятниці, і сформувало літургію Ранішосвячених Дарів.

Треба зазначити, що влаштування це своїм призначенням, подібне до існуючого у перші часи Церкви звичаю – зберігати освячені дари Євхаристії для майбутнього споживання. Коли з поважних причин, християни не могли бути присутніми на Літургії, тоді у своїх домах причащались Святих Дарів, що були Раніше освячені на церковному зібранні. Святий мученик Іустин Філософ, описуючи зібрання християн і Богослужіння літургії у дні Воскресні, зауважує, що: «і після причастя присутніх, Дари Євхаристії відносили в доми відсутніх», так, що християни, хоча не могли часто робити суспільних зібрань, переслідувані гонителями віри, все ж таки і в ті дні, коли не були освячені приношення хліба і вина, могли причащатися Освячених Дарів, які зберігали в домах [2, c. 93].

Між свідченнями про використання раніш освячених Дарів древніми християнами знаходимо і такі, з яких видно, що в деяких церквах християни і в ті дні, коли зберігався піст, причащались раніш освячених Святих Таїн. Тертуліан, намагаючись напоумити тих, хто не міг зрозуміти, яким чином поєднати суспільне звершення Літургії і причастя Євхаристії з вимогами посту, писав: «Багато хто думає, що у дні стоянь не потрібно вживати молитви безкровного жертвоприношення з тієї причини, що, прийнявши тіло Господнє, потрібно відмінити піст. Невже Євхаристія порушує благочестя душі, відданої Богу? Хіба не дає вона їй більшої сили? Чи не більш піднесеним буде твій стан, коли ти станеш і перед жертовником Божим?» Дозволяючи в деяких випадках християнам самим причащатися раніш освячених Дарів, Церква, у дні Чотитридесятниці, перетворила приватне причастя раніш освячених Дарів у Богослужіння суспільне. Також і св. Симеон Солунський закликає: «Ми, архієреї та ієреї, будьмо завжди причасниками страшних Тайн, священнодіючи з увагою, з сокрушенням серця і сповіданням, а що стосується всіх інших, то слід і їм причащатися з покаянням, сокрушенням серця і готовністю душі. І ніхто з людей богобоязливих і люблячих Господа нехай не пропускаєЧотиридесятниці. А у кого досить сили і уваги, то й частіше нехай приступає до Причастя Христового, навіть, якщо можна, щотижня. Особливо це відноситься до людей похилого віку та немічних, бо в цьому спілкуванні - наше життя і сила. Кому загрожує смерть, ті ще частіше нехай поспішають до причащання» [8, c. 584-585]. Про походження літургії Раніш Освячених Дарів говорять і свідчення церковних письменників.

Феодор Вальсамон, Патріарх Антиохійський (XII ст) вважає вживання під час Святого Великого посту літургії Ранішосвячених Дарів тим бажанням, за яким Церква, закликаючи всіх до духовного подвигу, усуває все, що може зашкодити подвигу. Тому служіння повної Літургії відміняється на час подвигу. Це робиться для того, щоб торжество Божественної служби не перешкоджало звершити подвиг покаяння. Щоб плід покаяння досягнув своєї зрілості. Вальсамон пише: «Встановлено, щоб дні постів були днями печалі і скрушення, очистительними для кожного в гріхах його. Але приносити Богу жертву означає ні що інше, як веселість. Яким же чином може хто - небудь поєднувати скорботи і радість? Ось тому постановили Отці, щоб не було приношення Жертви у всю Чотиридесятницю, окрім суботи, недільного дня та Благовіщення. Тому що, в ці дні ми маємо наказ святкувати, а не плакати, чи поститись, або схиляти коліна».

Іоан Зонара вважає звершення повної Літургії у дні подвигів християн несумісним з духовними переживаннями віруючих. Він показує, як усувається ця невідповідність завдяки літургії Ранішосвячених Дарів: «Часи постів особливо присвячені сокрушенню і встановлені для очищення гріхів кожного внутрішньою скорботою духу. Але приношення Жертви Богу є приналежністю святкової священнодії, наповненої веселістю і радістю. Тому, у відведені дні Чотиридесятниці, призначена літургія Ранішосвячених Дарів, на якій не звершується безкровне жертвоприношення, але споживається Жертва, раніше принесена і звершена.

За поясненням Митрополита Клавдіопольського Іоана, літургія Ранішосвячених, як Богослужіння, пропоноване Церквою в ті дні, котрі призначені для приготування до майбутнього святкування Пасхи Христової, відповідає цьому підготовчому стану віруючих. Божественна Літургія, на котрій згадується і таємниче звершується Пасха Христова, сама по собі наповнює душу християнина. Вона однак залишається не своєчасною у дні скорботи і посту, – у ті дні, коли віруючі шляхом подвигу повинні співстраждати Христу [25, c. 22].

Іоан Клавдіопольський вважає, що: «Дні Святої Чотиридесятниці є днями плачу і жалю і умертвління нашої плоті, щоб співстраждаючи Христу, стати нам учасниками і Воскресіння.» Тому, в ці дні нас не може охопити та радість, яку отримуємо ми, приймаючи участь у повній Літургії.

Згадуючи свідчення церковних письменників про те, чому повну Літургію заборонено звершувати у дні посту, ми не можемо залишити без уваги судження про це одного з найдревніших пастирів вітчизняної Церкви Митрополита Леонтія (XI-ст.): [25, c. 23] «Чотиридесятниця, каже він, є часом стримання від їжі, настільки, наскільки хто може, а коли стримуємось, тоді смиряємось, а коли смиряємось, тоді сокрушаємось, зітхаємо, проливаємо духовні сльози, тоді боремось із пристрастями і умертвляємо їх.» Дні згадування святих і Божественна Літургія є символами духовної радості і веселості. А, умертвляючи пристрасті, ми надіємось досягнути попереднього нашого достоїнства і через це, по можливості, з’єднатися з Богом. Тому, якщо піст є часом скорботи, то Божественна Літургія є часом радості, і якщо під час посту ми повинні сумувати, а не радіти, то під час Літургії ми повинні святкувати, торжествувати духовно і веселитись, а не сумувати («Вчора співрозп’явся Тобі Христе, сьогодні воскресаю разом з Тобою Воскреслим»).

Отці наші, добре і достойно сповнені Духа Святого, постановили не звершувати Божественної Літургії у дні посту, які присвячені скорботі за гріхами. Господь Ісус Христос говорить; «ніхто не постить, поки жених є з ними. Коли ж відніметься від них жених, тоді, у ті дні будуть постити». Христос є женихом душ чистих. Божественна Літургія є символом присутності цього Жениха. Хто чистий від пристрастей, той не постить, але споживає тіло сина Божого і духовно веселиться. Символом відняття Жениха є піст, коли немає Літургії, або духовної радості, з причини падіння і смерті, які увів гріх. Коли ж ми постом умертвимо гріх, який умертвив нас та спірозіпнемося Христу, торжествуючи над гріхами, тоді ми співвоскреснемо з Христом і співпрославимось в Божественному таїнстві Причастя.

Але, чому звершується літургія Ранішосвячених Дарів? Сама назва Ранішосвячених Дарів дає відповідь на запитання. Бо ми не про те запитуємо, що робили в попередні дні, але, що звершується нині, піст, чи літургія, – печаль, чи радість.

Бажаючи показати, що звершення Літургії здійснюється Церквою без порушення посту, Митрополит Солунський Симеон пише: «...так як звершення це, святе і страшне, і спасительне для всього світу, найбільш за все потрібне, то не вважають справедливим відкинути його навіть в саму Чотиридесятницю, яка називається великою і істинно такою є. Тому й в час Чотиридесятниці в суботу і неділю, встановили Отці звершувати Святу Жертву, виконуючи заповідь Спасителя, Який говорить: «...це творіть на спомин про Мене», тобто на всякий час; в інші ж п’ять днів встановили звершувати Ранішосвячені». Приношення безкровної жертви на Воскресній Літургії і стає початком подвигу, що чекає на християнина протягом наступних днів тижня, в котрі Церква, не перешкоджаючи сердечній скорботі християн радісним і торжественним звершенням Літургії, подає для зібрання, тих хто подвизається жертву раніш освячену [9, c. 181].

Зображаючи таємничу силу Великопостової Літургії, Матфей Властарь, розкриває той намір Церкви, за яким вона, призначаючи для християн у дні Чотиридесятниці боротьбу проти гріха і його похотей, бажає, щоб в ці дні спасіння були вони войовничими проти ворогів спасіння під знаменом Подвигоположника і звершителя віри Ісуса Христа, і від Нього Самого, в Його Тайнах, приймали силу благодаті, що укріплює в подвизі: «Цар наш Христос, скеровуючи нас в боротьбі проти нашого ворога і призначаючи подвиг, озброює нас постом і молитвою і сокрушенням серця... Воїни, провівши весь день в битві і розійшовшись не раніше вечора, згадуючи про їжу, поспішно приготовляють для себе трапезу з раніш пиготованої їжі, щоб зовсім не ослабнути в силах, тому що скоро вони повинні зробити новий напад на ворогів, а заколювати тельців і приносити жертви не дозвляється воїнам і є властивим для людей, які безтурботно проводять час у святкуваннях. Так і ми нашу нову Жертву приносячи в суботу і неділю, як в дні, у які ми робимо послаблення від справ подвижництва, перед тим, як хочемо увечері підкріпити себе їжею, приймаємо від раніш освячених і принесених частин, будучи сокрушеними і готовими до боротьби, отримуємо найбільшу силу і поміч, щоб виступити проти ворогів, коли причащаємось цієї святої їжі. Для духовного воїна властивою є і сила духовна. Тому й таємниче заповідано нам звершувати ввечері літургію Ранішосвячених Дарів.» [3, c. 480].

Константинополький Патріарх Михаїл Анхіалі, коли пояснював властивості і ціль Богослужбових влаштувань Чотиридесятниці, писав: «Якщо хтось буде досліджувати причини, через які заборонено в святу Чотиридесятницю бути жертвоприношенню, той нехай знає, що заборонено це тому, що у дні посту нам заповідано і запропоновано оплакувати наші душі, умертвляємі гріхом, тільки те говорити і робити, те мати перед очима, що найбільш за все пробуджує скорботу, що відтворює всеохоплююче, найглибше сокрушення. Бо це сорокаденне поприще є часом боротьби і подвигу проти воїнств темряви, під керівництвом Христа, що відкриває нам таємниці боротьби, щоб, досягши міри зросту в уподібненні смерті Його, стати нам учасниками і Його Воскресіння. Але в битвах, де йдуть назусріч смерті, тільки про те одне турбуються, щоб не бути переможеними нападом і ярістю ворогів і аж ніяк не думають про торжество чи свято... Спасительна для світу жертва Спасителя нашого Бога, яка перемогла смерть і пекло, скинула тління, прийняла для нас радість торжеством Хреста. Та не сумісними є разом радість і плач, бо той, хто оплакує свою бідність, тому не властиво радіти, ні сокрушатися про чуже нещастя. Тому і не звершуємо ми у дні постів Таїнства Живої Жертви, про що нам не заповідалося.

Крім того відомо, що 52-ге правило Шостого Вселенського Собору про Ранішосвячену Літургію не є новим правилом, а підтвердженням і схваленням древнього звичаю. Те, що літургія Ранішосвячених Дарів існувала задовго до цього Собору, підтверджують раніш утворені устави, про що свідчить Симеон Солунський у відповіді на 55-те питання: «Ранішосвячена літургія здавна встановлена приємниками Апостольськими; це доводять молитви і древнє передання. Тому ми віримо, що вона має Апостольське походження, і утверджена заради посту, тому що в такий час плачу нам потрібно не святкувати, а плакати, як і інші до нас говорили те ж саме» [11, c.282-283].

Також він говорить, що цю літургію винайшли древні отці з тієї причини, що під час Великої Чотиридесятниці не буває служіння повної святої Літургії. В іншому місці свого твору святитель Симеон Солунський додає, що отці, дбаючи про духовне добро своїх вірних таким чином хотіли, щоб християни не були позбавлені тієї благодаті, яку дає святе Причастя і заступництво святих молитов [23, c.10].

З вищесказаного ми можемо побачити, що літургія Ранішосвяених Дарів виникла завдяки великій ревності перших християн і їх бажанню постійного причащання Тіла і Крові Христових, без яких вони не мислили свого життя в період Святої Чотиридесятниці.

Історичні вказівки, що засвідчують про відомість літургії Ранішосвячених Дарів в IV ст., отримують висвітлення з інших свідоцтв, котрими підтверджується використання цієї літургії в глибокій давнині.

В Олександрійській хроніці 615 року говориться про введення в літургію Ранішосвячених Дарів піснеспіву «Нині Сили Небесні…». Сама літургія в цей час вже є загальновідомою і відправляється в тому вигляді, в якому вона дійшла до нашого часу. «В цьому році, сказано в хроніці, за Сергія Патріарха Константинопольського, з першої седмиці посту четвертого індикту, - після «Нехай сповниться…» під час перенесення раніш освячених Дарів з сосудохранительниці у святилище, почали співати особливу пісню. Після того, як священик скаже: «За даром Христа Твого…», - народ відразу починає: « Нині сили Небесні з нами невидимо служать, ось бо входить Цар Слави, ось жертва таємна звершена приноситься, з вірою і страхом приступимо, щоб причасниками життя вічного бути. Алилуя». Слова священика «За даром Христа Твого…» складають ніщо інше, як закінчення другої молитви вірних, які промовляються виголосом. В цій молитві священик молиться про достойне причастя святинь які будуть покладені на святій трапезі. Пристосування цієї молитви до священнодій над Раніше Освяченими Дарами припускає використання і інших молитов цього Богослужіння. При такій прямій згадці про суттєві приналежності великопостової Літургії, і навіть самих молитов її ми можемо бути впевнені у використанні літургії Ранішосвячених Дарів Константинопольською Церквою в VI столітті. Отже, до якого часу належить початок використання літургії Ранішосвячених Дарів?

Сучасне з хронікою свідчення святителя Софронія, Патріарха Єрусалимського служить для нас ніби відповіддю на це запитання. Святитель пише: «Нині більше інших використовуються священнодії Василія Великого та Іоана Золотоустого з літургією Ранішосвячених Дарів, про яку одні говорять, що вона є Якова, званого братом Господнім, другі Петра, Верховного Апостола, інші когось іншого. Патріарх Софроній жив у кінці VI-го і першій половині VII століття (+645 р.). Його свідоцтво перш за все слід віднести до свідоцтв палестинських Церков. Але, також слід зазначити, що він говорить про повсюдне використання Літургії Ранішосвячених Дарів. А загальне використання ця літургія могла отримати, звичайно, не за один рік. Першопочаткове ж її походження було настільки далеким від сучасників Софронія, що перевищувало їхню пам'ять. Тоді, як Літургії отців IV ст. святителів Василія Великого та Іоана Золотоустого приписують іменам цих святих мужів, літургія Ранішосвячених Дарів бере свій початок від часів апостольських і в тій чи іншій Церкві приписувалась одному або іншому Апостолу.

Інший письменник, свідчення якого важливі є, Феодор, єпископ Андидський. З його іменем пов’язані рукописи «Виклад Літургії до єпископа Фітії Василія», які схвалює Лев Аляцій, як древні, і як такі, що заслуговують на повагу. Про літургію Ранішосвячених дарів цей письменник повторює слова, сказані святим патріархом Софонієм, і цим самим він підтверджує істинність твердження святителя Софронія про древність цієї літургії. Тобто, літургія Ранішосвячених Дарів ставиться в один ряд з іншими Літургіями Апостольських часів. Вона визнається древнішою за Літургії святих Василія Великого та Іоана Золотоустого.

Історичним свідченням про древність літургії Ранішосвячених Дарів може бути і коротка відомість в Грецькій Олександрійській Літургії, що підписується іменем святителя Василія Великого. Тут після молитви Господньої читаються дві голововклонні молитви, друга з яких є запозиченою з літургії Ранішосвячених Дарів і надписується так: «Друга молитва у єгипетських християн з літургії Ранішосвячених Апостола Марка після причастя Святих Таїн. Древність Олександрійської літургії, у якій знаходимо це повідомлення, відкривається з того, що вона використовувалась в Олександрії на грецькій мові, тобто, вона належить до тих часів, коли грецька мова ще мала в Єгипті загальне використання. Саме ж повідомлення, вказуючи на використання літургії Ранішосвячених в Олександрійській Церкві, стверджує древність цієї літургії тим переданням, яке присвоювало її першому засновнику Олександрійської Церкви – Апостолу Марку.

До числа історичних свідчень про літургію Ранішосвячених Дарів слід віднести, також, особливу постанову зроблену про цю літургію на VI Вселенському Соборі (691 р). На цьому Соборі 52-им правилом визначено і узаконено сам час звершення цієї Літургії: «У всі дні посту святої Чотиридесятниці, окрім суботи та неділі і святого дня Благовіщення, свята літургія нехай звершується не інша, як Ранішосвячених Дарів» [5, c. 73].

В пізніших свідченнях виражається також загальна думка Церкви про походження Літургії Ранішосвячених Дарів від часів первісної християнської древності. Однак є передання за котрими Літургія Ранішосвячених Дарів, або деякі її частини приписуються древнім Отцям Церкви.

В ХІ столітті, коли суперечки між Західною та Східною Церквами розповсюдились і на відмінність у всіх церковних влаштуваннях, при питанні про піст і Богослужіння Великої Чотиридесятниці, студійський ієромонах Микита (відомий на Сході під грецьким псевдонімом Стифата, на Заході під латинським Пектората) виступав проти латинян, захищаючи древність священнодії Ранішосвячених Дарів. Він вказував на важливість цього богослужіння, підтверджуючи свої слова правилами Трульського, Лаодикійського Соборів і описував той чин служби Ранішосвячених Дарів, який звершувався на початку в Православній Церкві: «Прийнявши від отців передання, ми в суботу і неділю звершуємо Літургію у третю годину, в яку Дух Святий зійшов на Апостолів, і звершуємо на ній приношення, освячуємо дари, залишаємо достатню кількість Агнців для цілого тижня, всі піснеспіви в інші дні обмежуємо вечірньою службою, священики та диякони звершують вхід, несучи одну кадильницю, після читання Пророків доповнюємо молитви, встановлені Василієм Великим, переносимо Дари з жертовника і, молячись над ними, промовляємо при цьому і передану нам від Господа молитву, підносимо хліб, виголошуючи: «Ранішосвячене Святеє Святим» і, виконавши з’єднання, причащаємось».

В ХІІ ст. Константинопольський Патріарх Михаїл Анхіалі, викладаючи передання Церкви про древність цього Богослужіння, писав, що літургія Ранішосвячених Дарів є істинне передане з древності тайнодійство. Патріарх вказував, що ця служба є древнішою за Літургії святителів Василія Великого та Іоана Золотоустого.

Симеон, Митрополит Солунський, говорячи про древність цієї літургії, пропонує своє твердження від лиця Церкви, в котрій, думка ця утверджена давністю, стала спільним віруванням: «Літургія Ранішосвячених Дарів відома з давнини і від преємників Апостольських, як свідчать і молитви її та існуюче древнє передання. І ми віримо в те, що вона передана Апостолами, що вона існувала від початку заради самого посту, щоб плакати, а не радіти нам під час плачу, як сказано було і іншими раніше за нас, але, щоб при цьому, зовсім не зробитися нам не причасними благодаті Таїн Христових і очищення через святі молитви, тому це і встановлено отцями» [9, c. 179].

При вирішенні питання, до якого часу саме належить літургія Ранішосвячених Дарів, особливо важливим є твір «Про Літургію» святителя Софронія. Говорячи про літургії, які були у загальному використанні у Православній Церкві в його час, святитель Софроній, попередньо коротко зображає загальну історію літургії в перших віках, в котрій відводить певне місце і для літургії Ранішосвячених Дарів.

Сказавши, що приклад звершення літургії був показаний Самим Встановителем Таїнства – Ісусом Христом, а чин самої літургії доручено було влаштувати святим Апостолам за напоумленням Духа Святого, святитель Софроній так розкриває першопочаткову історію чину літургії: «Апостоли складали молитви Божественної священнодії Таїн, підлаштовуючись до особливостей народів, до обставин часу, до ворожих переслідувань гонителів. В молитвах і виголосах вони відрізнялись один від одного, але образ звершення Таїн всіма ними збережений був незмінно, оскільки він переданий Господом нашим Ісусом Христом. Після богонатхненних Апостолів, деякі з божественних Отців, кожен сам по собі, складали молитви та виголоси і цілі чинопослідування Літургії. Такими є: славний у святих Єпіфаній і Василій Великий і Божественний Золотоустий. Всі вони удостоєні навчання, яке витікає від щедрих, живоносних потоків Утішителя, і християнська Церква приймала їхні слова і діла, ніби Сам Христос говорив це і робив. І нині більше інших у використанні є священнодії Великого Василія та Іоана Золотоустого з Літургією Раніш Освячених, про котру говорять одні, що вона Якова, званого братом Госпаоднім, другі – Петра, Верховного Апостола, інші інакше».

Викладене свідчення показує нам те, що найперше були відомі в церкві чинопослідування літургії, які беруть свій початок від Апостолів. Пам’ятки древності, спільно підтверджуючи, що в церквах заснованих Апостолами, звичайна літургія в тому або іншому вигляді через усне передання переходила від Апостолів, вказують і самі імена, якими надписувалися перші літургійні чини. В Церкві Єрусалимській – Матері Церков, Літургія прийнята була від Апостола Якова, брата Господнього. В Церкві Олександрійській була відома Літургія Апостола і євангеліста Марка. В інших місцях Літургія Первоверховного Апостола Петра. За свідченням святителя Софронія, до переліку чинів Апостольських відноситься і літургія Ранішосвячених Дарів, тому що про цю Літургію також залишилось передання, яке свідчить, що вона отримала початок від апостолів. Звертаючи увагу на збережені передання про апостольське походження цієї Літургії, знаходимо в них чудову схожість з переданнями про чини повної Літургії в Церкві Єрусалимській, та інших Церквах, заснованих Апостолами, літургія Ранішосвячених Дарів приписувалась святим Апостолам Петру та Якову, у християн єгипетських – Марку. Ці твердження приводять до висновку,що літургія Ранішосвячених Дарів отримала свій початок в перші віки, коли Апостольські чини зберігались через передання і разом з ними вона використовувалась ще до IV століття з усного передання. Походження цієї Літургії в первісний період Богослужіння та усне використання в багатьох Церквах, пояснює, чому ім’я першого укладача її молитов було невідомим навіть древнім християнам, які жили в VI ст. Для нас же це служить ще більшим підтвердженням того, що літургія Ранішoсвячених Дарів прийнята церквою від Мужів Апостольських.

За іншими історичними свідченнями письмовий виклад літургії Ранішосвячених подається із загальною історією літургічних чинів. Чини повної Літургії, які носили імена святих Апостолів і зберігалися за усним переданням відомі були до ІV століття. Так як Апостоли, за словами святителя Софронія у складанні молитов Літургії пристосовувались до різних обставин, то і в подальшому прийняті від них чини отримали різноманітні зміни. З плином часу ці зміни стали збільшуватись і в ІV столітті Отці Церкви потурбувались про найбільшу узгодженість чинів Літургії з Апостольськими чинами. Послідування повної Літургії Православна Церква отримала від богомудрих Отців Василія Великого та Іоана Золотоустого, які склали молитви та порядок Літургії за прикладом Літургії Апостольської. Свідчення Отців про літургію Ранішосвячених Дарів, імена котрих залишились відомими і які брали участь у викладенні та влаштуванні її, показують, що за часом письмового викладу і ця літургія була сформована у період загального влаштування Богослужіння в ІV ст.

Бібліографія:

Джерела
1. Біблія. Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту. – К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2004. – 1416 с.
2. Апологети. Збірка писань древніх християнських апологетів у перекладі українською мовою. – К., 2010. – 590 с.
3. Властарь М. Алфавитная Синтагма: Собрание по алфавитному порядку всех предметов, содержащихся в священных и божественных канонах. М., 2006. – 496 с.
4. Ириней Лионский. Обличение и опровержение лжеименного знания (Против ересей). М. – 2011. – Т.4 – 69 с.
5. Книга правил святих апостолів, вселенських і помісних соборів, і святих отців / пер. С. М. Чокалюк – К.: 2008. – 367 с.
6. Повне зібрання творінь святителя Іоана Золотоустого. – К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2009. – Том 4. Книга 1. – 512 с.
7. Святитель Василій Великий Архієпископ Кесарії Каппадокійської. Творіння. – К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2010. – Т. 2. Книга 2. – 741 с.
8. Святитель Симеон архиепископ Солунский. Премудрость нашого спасення. М. – 2010. – 639 с.
9. Сочинения блаженного Симеона, архиепископа Фессалоникийского // Писания святих отцов и учителей Церкви, относящиеся к истолкованию Православного Богослужения. СПб. – 1857. Т. 3. – С. 4–248.

Література
10. Афанасьев Н. прот. Трапеза Господня. – К., 2011. – 160 с.
11. Вениамин (Краснопевков), архиепископ, Новая скрижаль. – Свято–Успенская Почаевская Лавра, 2003. – 552 с.
12. Вениамин (Федченков), митрополит, Мысли о литургии верных // ЖМП – М.: Издание Московской Патриархии, 1982. – № 10. – С. 68–76.
13. Гавриил (Голосов), архимндрит. Руководство по Литургике, или наука о Православном Богослужении. – Тверь. 1886. – 581 с.
14. Гладков Б.Толкование Евангелия. 4–е издание.– СПб., 2008. – 846 с.
15. Голубцов А., проф. Литургия в первые века христианства // Богословский вестник. Сергиев посад. – 1913. – Т. 2. – №7–8. – С. 621–643.
16. Жизнь и труды святого Апостола Павла. Толкование апостольских Посланий святителем Феофаном Затворником. – М.: «Правило Веры», 2002. – 893 с.
17. Катанский А., проф. Очерк истории Литургии нашей Православной Церкви. // Христианское чтение. – СПб. – 1868. – №9 – С.345–381.
18. Мансветов И. проф. О постах православной восточной церкви. М. – 1886. – 134 с.
19. Михаил Архиепископ. Церковь и Евхаристия в православном сопоставлении. // Богословские труды. – МДА. – 1984. – №25 .154–160 с.
20. Молитовник. – К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2007. – 512 с.
21. Петро (Мещерінов), ігумен, Боженов О. Чашу життя вкусіте…– К., 2009. – 95 с.
22. Петровский А. Предпасхальный пост в истории его развития. // Христианское чтение. 1900. – №4. – С. 587–600.
23. Рафаїл ( Торконяк), ієромонах. Літургія Передшеосвячених дарів в Українській Церкві. Львів – 2002. – 283с.
24. Смирнов Е. И. История Христианской Церкви. – М., 2007. – 768 с.
25. Смирнов–Платонов Г. П., прот. О литургии Преждеосвященных Даров. М., 1850. – 126 с.
26. Соколов П. Агапи или вечери любви в древнехристианском мире – М.: Даръ – 2011. – 256 с.

Категорія: Цікаве та корисне | Додав: SERGIY_89 | Теги: Цікаве та корисне
Переглядів: 2921 | Завантажень: 0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Храм Миколи ПритискиОфіційний веб-сайт
^ Вгору ^