Четвер, 01.10.2020, 08:45
Вітаю Вас Гість
Реєстрація
Вхід










Головна » Файли » Цікаве та корисне

Київ ніколи не був «унійним центром» ч.2
22.08.2013, 03:01
- Сергію, чи не вбачаєте Ви намагання з боку певних кіл, зокрема в УГКЦ зробити ревізію української історії – церковної і не тільки?

- На жаль, така тенденція справді простежується. Про це я вже значною мірою сказав. Коли якась політична чи релігійна інституція не має під собою достатнього духовно-історичного підґрунтя, вона намагається компенсувати це шляхом переписування історії штучно підганяючи історичні факти під певні, наперед визначені ідеологеми. Цим займалися ідеологи польські та московські, згодом совєтські, тепер от грішать і окремі греко-католицькі автори.

Здійснюється спроба під кутом унійної ідеології переглянути й переписати українську історію, применшити провідну роль українського козацтва в національно-визвольній боротьбі проти польського гніту, знівелювати релігійний чинник такої боротьби. На противагу козацтву протиставляються спольщені та покатоличені шляхтичі, які насправді навіть соромилися своєї «хлопської» мови й говорили переважно польською чи латиною. Це стосується і переважної більшості унійної ієрархії, яка відгороджувалася від власного народу кордонами озброєних польських жовнірів. У той час уніатські провідники не були з народом, а народ не був з уніатами. Більше того, народ як раз і повстав проти насильницького, проти його волі нав’язування йому унії.

- Тобто це не було лише таке собі полемічне протистояння на рівні «дискусій в студії Шустера»?

- Це була боротьба не тільки на життя, але й на смерть. Повстання і жахи братовбивчої війни як раз були наслідком тих дій з боку уніатів, які опиралися на військово-репресивну підтримку поляків. Заперечувати це – значить лукавити. Греко-католики мають визнати гріх своїх попередників щодо нищення в XVII-XVIII ст. православних українців, а не сліпо заперечувати це та штучно переписувати історію. 

І тим паче не варто заперечувати героїзм і значимість козацтва в боротьбі за національно-релігійне визволення. Це була саме національно-релігійна боротьба. Наші пращури-козаки саможертовно віддавали своє життя, тисячами проливали кров за волю України та рідну православну віру. Цю пам’ять в нас не змогли витравити протягом століть ні польські, ні російські, ні совєтські пропагандисти. Тож, тим паче, не зможуть пере форматувати її і окремі сучасні автори. Ця пам’ять для нас свята, вона в наших генах і в нашій землі, рясно политій їхньою мученицькою кров’ю.

- Є ще один контроверсійний історичний персонаж. На Вашу думку, «святий» Йосафат Кунцевич, хто він? Уніатська література представляла його, як жертву православних фанатиків, а теперішній глава УГКЦ називає його взірцем для пастирів?

- Мені й самому хотілося б зрозуміти, «мучеником» від кого є Йосафат Кунцевич? От є мученики, що постраждали за християнську віру від римських імператорів-язичників, від безбожно-комуністичного режиму, від нацистських окупантів. А Йосафат Кунцевич від кого? Від власного народу? Від власної пастви? Сором мати «мучеників» від власного народу і власної пастви… 

Це нагадує, як комуністи намагалися робити «героями» і «мучениками» своїх вірних блазнів, що збройною рукою накидали нашому народові догми комунізму і через спротив «темного», «одурманеного» люду загинули… Перепрошую, але це те саме. Кунцевич був агентом польської окупаційної влади, нав’язував її плани нашому народові, силоміць відбирав православні храми і примушував православних приставати до унії. Він очолював жахливі репресивні акції проти православних, здійснювані за допомогою польських окупантів. Були десятки погромів православних. І все те з вини саме Кунцевича.

- Певно, що таким «святим» не варто пишатися, а, навпаки, соромитися його діями?

- Знаєте, зараз навіть комуністи, хоча б на зовні, не пишаються своєю колишньою репресивною антирелігійною політикою. А тут навпаки… Кунцевич намагався репресивними засобами змусити православну паству перейти в унію, але замість цього спровокував народне збурення, яке вилилося в трагічне кровопролиття, жертвою якого опинився і він сам. В УГКЦ мали б соромитись, що в їхній історії були такі випадки. А замість цього Кунцевич проголошується «святим», і нинішній глава УГКЦ називає його «взірцем для пастирів». У чому «взірцем», у репресіях проти православних?

Я знаю, що багатьох православних справді стривожили слова глави УГКЦ, коли він нещодавно заявив буквально наступне: «Коли ми (УГКЦ, – ПО.) хочемо сьогодні запитати себе про ідентичність нашої Церкви, чи взагалі, Східних Католицьких Церков, і про ту місію, яку ми сьогодні маємо у християнському світі, знову ж таки, святий Йосафат є для нас прикладом і дорогою, якою ми маємо йти».

Насправді, це просто жах. По суті, цим глава УГКЦ публічно визнає, що шляхом і прикладом їхньої місії й ідентичності є насильницьке покатоличення православних українців, брутальна експансіоністська та репресивна антиправославна діяльність… Замість визнання і виправлення помилок минулого, в УГКЦ відбувається їхня догматизація, а заодно й «освячення» гонінь і репресій проти православних українців. Оце і весь екуменізм…

Того, хто все життя боровся з власним народом, вважав його «бидлом», душив і мучив, тепер роблять «національним героєм» і прикладом для наслідування. Щось в УГКЦ не те відбувається… І якщо саме Кунцевич є уособленням і прикладом ідентичності УГКЦ, то щось там не те з тією самоідентифікацією.

Наша історія надто багато має трагічних сторінок. І така спадщина аж ніяк не сприятиме примиренню і зближенню між православними і греко-католиками. Православні ніколи не зможуть визнати «святості» ката власних батьків. І виставляння в УГКЦ на знамена таких суперечливих постатей, як Кунцевич, тільки поглиблюють існуючі в Україні протиріччя та розбіжності. Тому, коли архієпископ Святослав Шевчук заявляє, що «постать святого Йосафата може об’єднати всі Церкви в Україні», то це викликає, щонайменше, велике здивування. Це або наївність і нерозуміння, або свідома провокація. Якщо це і є той хвалений екуменізм УГКЦ, то боронь Боже нас від таких «екуменічних лабораторій» та «експериментів». Подібні «експерименти» Кунцевичів в XVII ст. спричинили до зворотнього спротиву та громадянської війни. Невже ми хочемо до цього повернути Україну і в ХХІ столітті? Не дай Бог.

- Отже, поряд з розпіареними екуменічними заходами бачимо все більше не екуменічних жестів з боку українських греко-католиків. На Вашу думку, що візьме гору - курс прозелітизму та експансії, чи шляхи пошуку повернення до православного джерела та об’єднання в єдину Помісну Православну Церкву з центром у Києві?

-В УГКЦ завжди було і є серед простої пастви прагнення до об’єднання з православними українцями. Особливо яскраво це почало проявлятися у Західній Україні в 1930-ті роки. Проте, на жаль, брутальне втручання у цей природній процес спочатку польської окупаційної, а потім богоборчо-комуністичної системи в 1940-ві рр., спроби перехопити й використати його у власних антиукраїнських інтересах, насильства і репресії НКВД-КГБ проти галицького духовенства під удаваним прикриттям іменем «православ’я» (точніше «совєтського правослв’я»), заглушили цей процес у самому зародку. Там, де в 1930-ті роки спостерігалось природнє, добровільне й щире прагнення греко-католиків до повернення до одвічних українських православних першоджерел та єднання з православними українцями, після примусового втручання окупаційної богоборчо-комуністечної системи почався також природній спротив… Таким чином комуністи під православ’я в Україні заклали міну сповільненої дії, яка ще довго заважатиме його відродженню та єднанню як ззовні, так і з середини.

Але поступово цей совєтський спадок таки долається. І зараз ми бачимо, як серед простих греко-католиків знову пробуджується прагнення долучитися до українських православних першоджерел. Це природній процес. Але, на жаль, як видно, провід УГКЦ не дуже зацікавлений у цьому. Тому й здійснюються спроби подолати внутрішню кризу самоідентифікації та за допомогою піару актуалізувати й оновити старі ідеологеми. Останні месиджі окремих ідеологів УГКЦ як раз підтверджують це. З їхнього боку, на жаль, не спостерігається згаданого Вами пошуку православних першоджерел та єднання з православними. Навпаки, це спроба відгорнути у бік навіть інших людей від такого пошуку. Особливо серед пастви. Усе це нівелює мрії багатьох українців про об’єднання в єдиній Помісній Православній Церкві. По суті, замість православної ідеї єднання навколо самостійної Помісної Церкви, в УГКЦ зараз розробляється оновлена, альтернативна ідея єднання навколо т.зв. «київського унійного центру», залежного від чужого українцям Риму. Це спроба підміни православної києвоцентричної перспектви єдиної Помісної Церкви ідеєю оновленої унії, з використанням популярної києвоцентричної риторики. При вдало розкрученій піар-компанії вона може мати певну прихильність у суспільстві, навіть когось переманити з православ’я в унію. Але це не буде правдою. Це лише продуманий піар-проект. Такі речі ще ніколи не були тривкими. Вони можуть мати лише тимчасовий успіх, але в більш довготривалій перспективі наперед приречені на поразку.


- Отже, публічні заяви про єднання Церков не підтверджені діями?

- На жаль, поки що в проводі УГКЦ не видно реальних тенденцій до поєднання з православними українцями в єдиній Помісній Православній Церкві. Серед пастви є, а серед проводу – ні. Навпаки, відбувається конкуренція ідеологій, «перетягування ковдри», вироблення і протиставлення православній ідеї власної… Відбувається певна боротьба за паству, за сфери впливу. І гасла «екуменізму» є тим маркетинговим рішенням, яке зазвичай використовують для суспільних маніпуляцій. Все це, на жаль, поки що нагадує більше банальний прозелітизм, аніж реальне прагнення дієвого діалогу, єднання з православними українцями та подолання трагічного розділення українського народу на релігійному ґрунті. Заклики УГКЦ до наслідування прикладу Йосафата Кунцевича, догматизація та освячення його експансіоністської та антиправославної репресивної діяльності, нове обґрунтування претензій на одвічні православні святині, зокрема й на собор Святої Софії у Києві, або розкрутка міфу, що Київ є одвічним «унійним центром», на жаль, це тільки підтверджують.


- Дуже часто у нас прийнято протиставляти розділеності між православними єдності католиків. Чи насправді УГКЦ є такою єдиною й «глобальною», як про це пишуть окремі ЗМІ?

- По-перше, давайте визначимося, що таке єдність? У нас зазвичай прийнято розуміти під єдністю юридично-адміністративну підлеглість якомусь конкретному земному начальству, адміністрації. Але це не християнський підхід. Це якраз вплив римо-католицизму, де внутрішня духовна єдність підмінюється зовнішньо-адміністративною єдністю та підпорядкуванням одній земній людині. І ми припускаємось великої помилки, коли думаємо, що відродження Церкви і духовності проявляються у зовнішньо-матеріальних речах, зміцненні церковної адміністративно-організаційної структури та її матеріальних засобів. У «докостянтинову епоху» першохристиянська Церква, позбавлена державної підтримки та опіки, єдналась не навколо зовнішніх адміністративних інститутів і центрів, а навколо духовно-євхаристійної спільності у вірі, при збереженні соборності і водночас самоуправлінні християнських громад. Ось ідеал християнської єдності.

- Отже, православ’я робить наголос на єдності внутрішній, а католицизм на адміністративній?

- Якось я був у Белграді у гостях у відомого православного богослова, учня святого Іустина Поповича – єпископа Рашко-Призренського Артемія (Радославлевича). Йому вже за 80 років. Це справжній подвижник й аскет. На моє сітування, що православні розпорошені, він відповів дуже просто, що це не православний підхід. Адже в православ’ї найперше значення має єдність не адміністративна, а духовна, у вірі та істині. Ось до якої єдності перш за все необхідно прагнути православним, а не сліпо наслідувати римо-католицьку модель юридично-адміністративної підпорядкованості. Таку позицію владики Артемія я цілком поділяю.

Що ж стосується Вашого питання щодо УГКЦ, то там також не все так злагоджено й одностайно. Однією з найбільших проблем УГКЦ в Україні є повна відокремленість від неї Мукачівської єпархії ГКЦ, яку зараз очолює єпископ Мілан Шашик. Ця закарпатська єпархія – самостійна «помісна» греко-католицька Церква, що не входить до складу УГКЦ і підкоряється безпосередньо Ватикану. Нині в єпархії налічується понад 300 парафій. Ця самостійна ГКЦ категорично відмовляється приєднуватися на правах автономії до УГКЦ і не визнає претензій її лідерів на звання «патріархів». Таким чином, наразі на території України легально діють дві помісні греко-католицькі Церкви, незалежних одна від одної.

Крім того, незалежно від УГКЦ і Мукачівської єпархії ГКЦ в США існує також окрема «Русинська греко-католицька церква» (РГКЦ).

Також до складу УГКЦ не входять численні українські греко-католики в Словаччині, Чехії, Угорщини і Румунії. У цих країнах існують незалежні від УГКЦ помісні греко-католицькі церкви, що безпосередньо підкоряються Риму: Словацька ГКЦ, Чеський екзархат ГКЦ, Угорська ГКЦ і Румунська ГКЦ. Подібна відсутність єдності серед українських греко-католиків є однією з перешкод для отримання УГКЦ статусу патріархату.

- Але ж поміж уніатів існують ще й неофіційні течії та розколи…

- Так, окрім цього, із середовища самої УГКЦ також утворилися певні розколи і секти. Наприклад, таємні греко-католицькі єпископи Михайло Осідач та Йосафат Василь Коваців, без погодження з керівництвом УГКЦ, в 2008 році нарукополагали цілу «альтернативну ієрархію», утворивши так звану «Українську правовірну греко-католицьку церкву» (УПГКЦ), відому як «секта догналітів» (по імені її нинішнього очільника – «патріарха» Іллі Антоніна Догнала). Наразі ця течія налічує понад десяток анархічних єпископів, які діють в Галичині і вважають провід УГКЦ «відступницьким від істинної католицької віри». 

Окремо діє на Львівщині малочисельна т.зв. «Українська греко-католицька церква Старої Традиції» (УГКЦ-СТ), яку очолює архієпископ Василь Теодозій Івашків.

Ще інша течія – «лефевристи», які об’єднані навколо традиціоналістського «Братства Йосафата Кунцевича», що відкололося від УГКЦ наприкінці 1990-х рр. До цієї течії належить більше десятка греко-католицьких священиків, які прагнуть максимально латинізувати обряд і також вважають керівництво УГКЦ «відступницьким від католицької віри».

Існують в середовищі УГКЦ й відверто сектантські течії. Зокрема – «покутники» на Івано-Франківщині. Ця секта була утворена в 1950-ті рр. підпільними греко-католицькими священиками Ігнатом Солтисом та Антоном Поточняком. В 1973 році о. Ігнат Солтис проголосив себе «Папою Римським Петром ІІ». Він вчив, що Ватикан відпав від «істинного католицтва», що там воцарився «антихрист» і що в Україні постане «Новий Рим».

Інша секта в середовищі УГКЦ виникла й діє на Тернопіллі. Самі себе вони називають «Українська свята греко-католицька церква» (УСГКЦ), але більше відомі як «секта співунів» чи «Вірний останок». Виникла вона в Тернополі на Співочому полі, де начебто біля джерела сектантами було отримано «одкровення» від Діви Марії. Виводячи своє походження від підпільної УГКЦ, ці сектанти вчать, що Богородиця є подателькою Духа Святого і ставлять її в один ряд з Пресвятою Трійцею.

- Отже, українці просто мало поінформовані. Виявляється, що у внутрішньому житті УГКЦ достатньо різних протиріч і ситуація далека від удаваної монолітності?

- Як і в будь-якій сучасній багаточисельній конфесії, в середовищі УГКЦ також відбуваються неоднорідні процеси, які не завжди є такими легкими. Просто вони менш помітні стороннім спостерігачам, особливо на Сході. Та й в самій УГКЦ про це не дуже люблять говорити. 

Можливо, активні спроби просування на Схід якраз і є однією із спроб компенсувати ці внутрішні проблеми за рахунок новонаверненої пастви на Сході. Адже, якщо УГКЦ і далі діятиме лише в межах історично-традиційної Галицької Митрополії, її неодмінно будуть поглинати внутрішні суперечки. У такій ситуації маркетингова тактика вимагає розширення поля діяльності за межами традиційних територій.

- Що у такій ситуації робити православним в Україні?

- Безумовно, це виклик для православних, який, як і 400 років тому, дає їм шанс знову вирватися з внутрішньої кризи і творчо-духовної сплячки на нову височінь. Просуванню унії на Схід православні, як і 400 років тому, можуть протиставити лише власну творчу самоактивізацію та самооновлення, створення якісних православних шкіл, братств, місій, посилення катехизаторської, просвітницько-євангелізаційної роботи з молоддю та соціального служіння. Тому не варто боятися цього виклику. Треба адекватно його сприймати і діяти. 

А головне, починати «з низів» самооздоровлювати та самоочищувати Православну Церкву від неприродніх їй нашарувань совєтського та постсовєтського спадку. Адже ті, нав’язані ще за часів атеїзму «совєтські культпрацівники», не спроможні давати адекватні духовні відповіді на виклики часу. Це стосується усіх без винятку українських православних юрисдикцій. Православна Церква має позбутися, «очиститися» від цього, як це було після Берестейського собору 1596 р. Потрібні нові, морально незаплямовані духовні провідники. Тільки тоді Православна Церква зможе поновити і єдність, і свій авторитет та вплив у суспільстві.

У цьому відношенні є чому повчитися і від сусідів, тієї ж УГКЦ, яка досить швидко змогла подолати внутрішні кризи та самооновитися, давши нових, енергійних провідників. Православним так само треба пройти шлях внутрішнього самооновлення, очищення від «совєтського спадку» та відродження на ґрунті власних тисячолітніх духовно-національних святоотцівських надбань.

Категорія: Цікаве та корисне | Додав: SERGIY_89 | Теги: Цікаве та корисне
Переглядів: 2360 | Завантажень: 0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Храм Миколи ПритискиОфіційний веб-сайт
^ Вгору ^